Так-так, ви все правильно прочитали: 5 дітей у моєї свекрухи, і я – безкоштовна нянька її меншим! Навіть на роботу не можу вийти і гроші якісь в родину приносити!

Моя свекруха – жінка енергійна, вольова, і, здається, вона ніколи не знає, що таке зупинитися. У неї п’ятеро дітей. Старший її син –  мій чоловік, Сашко. А наймолодшій, Каті, всього три роки.

І ось вже кілька місяців моє життя перетворилося на нескінченний дитячий садок, хоча я навіть не знаю, як це сталося.

Коли ми тільки одружилися, свекруха здавалася мені майже святою жінкою. Виховати п’ятьох дітей – це подвиг! Але з часом я зрозуміла, що значна частина цього подвигу перекладається на плечі інших.

Спочатку це був Сашко, мій чоловік. Ще в підлітковому віці він став кимось на зразок “другого батька” для молодших братів і сестер. Потім були старші діти після Сашка. А тепер настала моя черга.

– Оленко, ти ж все одно вдома сидиш. Що тобі, важко трохи допомогти з дітьми? – почалося все з цих слів мами чоловіка.

Спершу я приходила до них раз чи два на тиждень, щоб забрати молодших зі школи чи погратися з Катрусею. Але дуже швидко це перетворилося на щоденне:

“Оленко, побудь з ними, а я швиденько в магазин”, “Оленко, ти ж все одно не працюєш, допоможи з уроками”, “Невісточко, я маю справу – подивись за Катюшкою”.

Я була проти. Справді, була. Я говорила Сашкові, що так не годиться. Він спочатку навіть підтримував мене. Але потім завжди знаходилося щось важливіше.

– Ну, вона ж наша мама, Олю. Вона для нас стільки зробила. Можеш ще трохи їй допомогти?” – ці слова стали його універсальною відповіддю.

Слово “терпіти” стало девізом мого життя. Я терпіла, коли замість того, щоб готуватися до співбесід, я сиділа з двома молодшими братами Сашка, які борсалися за пульт від телевізора.

Я терпіла, коли свекруха знову спізнювалася на годину, хоча обіцяла забрати Катю о шостій. Терпіла навіть тоді, коли вона заявила, що “працювати ще встигнеш, а от діти швидко ростуть, треба насолоджуватися моментом”.

Одного разу, коли я вже вкотре зібралася з силами і відкрила рота, щоб сказати “все, досить”, свекруха зненацька видавила з себе сльозу.

– Оленочко, ну хто мені ще допоможе? Я ж сама все це тягну. Льоня закордоном, аби нас утримувати. Тобі легко говорити, у тебе поки дітей немає.

І я знову замовкла. Бо що я могла відповісти?

Але цей день настав. Якось уранці, коли я в черговий раз готувала сніданок для всієї компанії, маленька Катя перекинула миску з вівсянкою.

Середній брат, Микита, кричав, що хоче бутерброди, а не кашу. А я стояла посеред цього хаосу й думала тільки одне: “Це не моє життя. Це не мої діти. І це не мій обов’язок”.

Того ж вечора я посадила Сашка перед собою й сказала:

– Слухай, коханий, я так більше не можу. Я хочу жити своїм життям, а не бути нянькою твоїм меншим. Мені треба йти на роботу. Я теж маю право розвиватися, а не лише доглядати за твоїми братами й сестрами.

Він почав було знову наводити якісь аргументи і захищати матір, але я вперше за весь цей час не відступила. Я була категорична:

– Якщо тобі шкода маму, допомагай їй сам. Але це не моя відповідальність. Мене ніхто не питав, чи я готова до такого “подарунка” в шлюбі.

Сашко замовк. А наступного дня я відправила своє резюме до кількох компаній.

Ні, свекруха не залишила мене в спокої відразу. Вона ще довго бурчала й казала, що я “черства” і “думаю лише про себе”. Але я знала, що нарешті роблю правильно.

І, знаєте, стало легше. Я не стала поганою невісткою чи жорстокою людиною. Я просто нагадала всім, що я – не безкоштовна нянька. І це найважливіший урок, який я винесла за весь цей час. а що буде далі – час покаже.

От тільки своїх власних дітей у мої 25 років мені поки що зовсім не хочеться.

Джерело