Чотири роки я не бачила свекруху. Відколи ми з Павлом розлучились. Лізу Іванівну зовсім не цікавило, як там її онук: чи здоровий, чи має що їсти?

І ось одного чудового дня ця жінка стояла на моєму порозі.

– Доброго дня! Згадали, що у вас є онук?

– Доню, я ж ніколи не забувала. Боялась, що ти виженеш.

– А я хоч колись вам слово криве сказала? Хоча було за що. Ви прикривали сина, хоча знали, що він зраджує. Чого ж мене не підтримали?

– Усі казали, що не треба втручатись.

– Яка ж вигідна позиція.

Перед очима промайнуло моє життя.

Я вийшла за Павла, бо щиро покохала, дуже наївна була. Хоча подруги попереджали мене.

– Ніколи твій Павло не схаменеться. Гуляв і надалі гулятиме.

Та я вірила – кохання до мене змінило його. Мало не відразу після весілля завагітніла. Тоді й до лікарні потрапила, мало дитину не втратила. А коли повернулась додому, сусідка розповіла, що мій чоловік водив до нас іншу жінку. Я відразу спитала Лізу Іванівну, чи це правда.

– Ти що? Не вигадуй. Я ж завжди дома, ти знаєш.

Повірила їй. І лише згодом дізналась, що ця підступна жінка роки прикривала зради свого сина. Та я народила. Павло з дитиною не допомагав, а дедалі частіше зникав на роботі.

Врешті, якось прогулюючись з дитиною парком, побачила свого чоловіка, котрий палко цілував якусь дівчину в кафе. Тоді я й вирішила піти. А свекруха звинувачувала в усьому мене:

– Зрозумій, коли зраджує чоловік, винна – жінка. З хорошими пригод не шукають! А ти себе запустила, ніжні слова Павлові не казала, не хвалила його.

Чути все це було огидно. Та якоїсь миті вона мене переконала. Я почала цькувати себе, що дійсно не така: не дбайлива, незграбна в ліжку. Вирішила заради дитини старатися більше. Схудла, пішла в салон, купила гарний одяг. Чоловік наче й став уважнішим. Та не надовго. Врешті я дізналась, що він й далі зраджує.

Коли ж ми розлучились, Ліза Іванівна на прощання мені сказала:

– Не пощастило з тобою моєму Павлу. Але його Наталка значно краща за тебе. Не дивно, що її обрав.

З малою дитиною на руках я поїхала до двоюрідної сестри. Вона мені дуже допомогла. З сином сиділа, доки я роботу шукала. Зараз вже минули роки й в мене нарешті все стабільно.

Та згадувати страшно минуле. Тож уявіть, як дивно було бачити колишню свекруху. Та раптом вона заплакала:

– Доню, не жени! Я в розпачі!

– Що сталося?

– Павла рік тому на війну забрали. А три місяці тому поранення дістав, уламок просто в хребет потрапив! Лікарі кадуть, що не ходитиме ніколи. Уявляєш, яке горе!

– Співчуваю. Мені шкода.

– Я не справляюсь. Син увесь час нервує, в мене тиск підіймається. Йому ж догляд потрібен.

– А Наталя де?

– Вона відразу втекла. Доки на фронті був – усі його гроші забирала, гадюка, а дізналась про поранення – зникла враз.

– Це жахливо.

– Доню, він все ж батько твоєї дитини. Повернись до нас! Не покидай в біді! Подумай, він скоро виплату отримає, гроші будуть. Та й гуляти вже не зможе.

– А я маю перетворитись на його доглядальницю? І це після всього?

– Повір, це правильне рішення! Павло ж завжди тебе кохав, шкодував неодноразово, що все так склалося. Крім того, ви ж вінчані! Ти перед Богом присягалась!

Я не виказувала цього, та мені кортіло засміятися. Не тому, що я жорстока. Ні! Мені шкода, що в Павла така біда. А тому, що свекруха вважає, що я поведусь на все це і буду доглядати її синочка-зрадника!

Скажіть, на вашу думку, повинна я погодитися чи ні?