300 000 євро спадку від брата, з яким не спілкувались десять років, раптом перевернули все. Мій зять, який роками зневажав мене й командував як із прислугою, раптом почав лагідно кликати “мамочкою” й запрошувати на вечерю. Але цього разу я вирішила: досить. І от я сиділа за накритим столом у їхній вітальні, усміхалась і чекала, коли Василь заговорить про гроші.

Після багатьох років такого ставлення з боку зятя я нарешті знайшла голос. Коли він дізнався, що я отримала величезний спадок, різко змінився: з наглуватого користолюбця став раптово милим. Але цього разу я вирішила: більше жодної сльози, жодного “мамо, посидь”, жодного шантажу через онуків. Нехай знає, що бабуся — це не служниця.

Я Тетяна. Мені шістдесят три. Колись я була швачкою, а тепер офіційно на пенсії. Неофіційно ж — я була персональним таксі, кухаркою, нянькою і безкоштовною допомогою для Ані й Василя. Принаймні, так вони мене бачили. Але знаєте, з мене досить. Все почалося з того, що я… просто не витримала більше.

– Мамо, я тобі не дзвонила, бо знала, що ти знову знайдеш причину, чому не можеш посидіти з малими, – Аня казала це рівним, трохи втомленим тоном, ніби я її підводила, а не рятувала їм шлюб.

Я закусила губу. Бо не можна ж сказати – я більше не можу. Я втомилася. Я не робот.

Василь, її чоловік, завжди ставився до мене зверхньо. З перших днів. Спочатку це були дурнуваті жартівливі підколи, типу “а бабця знову приперлася з пиріжками”, а потім просто командний тон.

– Ми підемо в кіно, будеш з малими до одинадцятої. Тільки не забудь: Яремі сироп дати, а Софійці кашу без грудочок. Бо минулого разу… – і тут ішов монолог з претензіями.

Одного разу я посміла запізнитися на двадцять хвилин. Пробка, маршрутка зламалась. Василь зустрів мене на порозі з фразою:

– Та що ви за бабуся така? На вас навіть покластися не можна.

Я тоді нічого не сказала. Але от зараз, розказуючи, злість бере.

Я розумію: онуки — це щастя. Але щастя не має приходити у формі погроз. Коли я одного разу сказала, що в мене запис до лікаря і не можу сидіти з дітьми — Аня відповіла:

– Ну добре. Але тоді не ображайся, якщо ми не будемо тебе кликати на дні народження.

Так і сказали. Шантаж у чистому вигляді. І це не один раз.

А потім прийшло те, чого я точно не чекала. Мій брат Роман, з яким ми не спілкувались уже років десять, бо він виїхав у Бельгію й там закрутив своє життя, відійшов на небеса і… залишив мені все. Його будинок, рахунки, навіть стареньку “Тойоту”. Я спершу подумала, що це помилка. Але нотаріус підтвердив – це не жарт. Загалом, все разом тягнуло десь на 300 000 євро.

Я не встигла навіть обдумати, що з цим робити, як у мій телефон впав дзвінок від… кого б ви думали?

– Мамочко, я так за тобою скучила, – раптом видає мені Василь медовим голосом. – Може, приїдеш до нас на неділю? Ми зробимо качку, діти тебе чекають.

Ого. То це тепер “мамочко”, а не “бабця з пиріжками”?

На вечерю я таки приїхала. Спеціально у святковій сукні, яку колись берегла “на люди”. Василь відкривав мені двері, як лакей. Стіл ломився від наїдків, діти майже хором кричали “бабуся!”, а Аня все підливала мені сік, клала салат у тарілку й посміхалася аж занадто широко.

Я вловила момент, коли Василь підморгнув Ані. А тоді:

– Мамо, ти ж знаєш, як нам непросто… Якщо є якась можливість допомогти з кредитом, ми були б дуже вдячні, – він говорив це з тією самою лагідністю, з якою колись наказував мені мити підлогу після малих.

Я зробила ковток чаю, усміхнулась і відповіла:

– Я зараз трохи обмірковую, на що витратити ці гроші. Поки точно знаю одне – хочу нарешті пожити для себе.

Василь посмішка обірвалася. Аня почервоніла.

– Мамо, ти ж завжди казала, що родина – найважливіше.

– Так і казала. Але ж родина не мусить користуватись однією людиною до дна, правда?

Ми більше не говорили про гроші. Але атмосфера вже не була такою теплою. Вони зрозуміли: з мене більше не буде безкоштовної прислуги. Я хочу подорожувати, хоч раз поїхати в санаторій, почитати книжку в тиші, не варячи суп одночасно.

Цими днями я замовила квиток до Львова. Просто на вікенд. Сама. Зупинюсь у готелі, піду на виставку, візьму екскурсію. Я не питала дозволу ні в кого.

Вечорами мені трохи сумно. Я знаю, що, можливо, Аня знову образиться. Але я нарешті вчуся жити для себе. І от що я хочу спитати у вас:

А ви коли востаннє дозволяли собі не бути “на підхваті”? Коли востаннє обирали себе – не з егоїзму, а з любові до себе?

Джерело