Мене звати Маргарита. Мені сорок років, я розлучена, дітей немає , і я так хотіла, щоб так і було. Живучи в Канаді вже багато років, я маю повноцінне життя з чудовою роботою, затишною квартирою та чудовим колом друзів. незалежність завжди була для мене важливою, і я дорожу тим життям, яке я побудувала.

3 місяці тому, під час поїздки до батьків, доля звела мене з добрим і хорошим чоловіком на ім’я Володимир. Однак у наших стосунках є суттєва перешкода. Володя твердо вірить у те, що треба залишатися на своїй батьківщині, в Україні . Та й зараз очевидно він  нікуди не поїде. У нього є сім’я, дружина і двоє дітей.

Незважаючи на ці виклики, наш зв’язок був незаперечним, і я зрозуміла, що закохалася в нього. Але я усвідомлюю всю складність нашої ситуації: ми з Володимиром мусимо тримати наші стосунки в таємниці, бо він не хоче, щоб дружина дізналася про його зраду.

Як би сильно я не кохала Володимира, я реалістично дивлюся на наше майбутнє . Я повністю усвідомлюю, що він не покине свою сім’ю , а я не маю наміру повернутися в Україну.  Моє щастя – в Канаді, де я відчуваю себе вдома і задоволеною.

Одне з моїх бажань – мати дитину від Володі, але я усвідомлюю, що якби я пішла цим шляхом, то виховувала б дитину сама, без особливої підтримки . Моя сім’я не в темі, оскільки вони вже не молоді, а я не маю родичів за кордоном, на яких можна було б покластися.

Це правда, що люди часто кажуть, що любов може перемогти все, але в цій ситуації я маю сумніви. Я щиро кохаю Володимира, але я достатньо реалістична, щоб розуміти, що він не покине свою сім’ю, а якби й покинув, то не захотів би переїжджати за кордон. Я не можу пожертвувати своїм щастям і життям, яке я побудувала в Канаді, заради нього, а також не можу залишитися в Україні, не відчуваючи себе нереалізованою. Як мені бути?

КІНЕЦЬ.