Розповідаючи свою життєву історію, хочу почати з того, що народилася я в прекрасній та люблячій родині.

Все було добре, в мене були люблячі мама й тато, які приділяли мені багато уваги і кохали один одного, ми разом проводили вихідні, ходили на прогулянки і я вважала, що в нас дуже хороша сім’я і так буде завжди, я була щаслива від тих думок постійно, здавалося б, щасливішої годі й шукати.

Але все це зникло в одну мить, коли мої батьки, дуже несподівано, вирішили розлучитися.

Я запитувала в них чому вони це роблять, я не розуміла чому це відбувається, я навіть думала, що це я в усьому винна.

У дитинстві я не розуміла своїх мами й тата, і дуже ображалася на них.

Жити я залишилася зі своєю матір’ю, а батька, на жаль, більше не бачила.

Зізнаюся щиро, що я дуже сумувала за ним і не розуміла, чому він до мене не приходить, чому він залишив мене.

Мама моя, тим часом, не довго була сама і знову згодом вийшла заміж.

Вітчим мене не полюбив з першого дня, я теж не могла його сприймати, як батька, адже не відчувала від нього ні краплі тепла та турботи.

Моя мама стала на його бік і мене відправили жити до бабусі.

Бабуся мене дуже любила і з нею мені було краще ніж з матір’ю і вітчимом.

Я з часом якось перестала спілкуватися з матір’ю, я її перестала любити, як мені здавалося тоді, адже вона мене зрадила, та й не цікавилася вона мною, особливо, була зайнята влаштуванням свого особистого життя.

Життя тривало, я виросла, вийшла заміж, у мене двоє славних дітей.

Але на жаль все повернулося так, як я й сподіватися не могла.

Проживши з чоловіком 15 років, ми зрозуміли, що більше разом жити не можемо.

Хоч скільки намагалися, але все марно. І ось розлучення.

Тепер вже мої діти задають мені ті ж питання що і я колись.

Я тільки тепер зрозуміла, що через амбіцій моєї матері, яка заборонила моєму батькові наближатися до мене, моє дитинство було не зовсім солодким.

Весь час я намагалася відшукати свого рідного батька, але все марно.

Я й досі його дуже люблю і сумую за ним, але не знаю де він і як його віднайти.

Зараз мені 35 років, живу сама з дітьми і вони бачаться з батьком, ходять до нього на вихідні.

Я намагаюся щоб мої діти не зазнали нестачі тепла і батьківської любові, як я.

З мамою я нарешті помирилася і забрала її до себе. Я зрозуміла і пробачила всіх, матір, чоловіка і тільки тепер живу спокійно.

Але родина мені постійно говорить, як ти впускаєш його в свій дім, як ти з ним спілкуєшся, адже він зрадив тебе, проміняв на іншу.

А я заради дітей це роблю. Хіба я чиню не вірно?

КІНЕЦЬ.