В 35 років я розлучилася з своїм чоловіком. Ми з десятирічною донькою залишилися самі, допомоги не було ніякої. Два роки ми сяк-так протягнули, а потім я і наважилася їхати на заробітки в Італію. Багато моїх подруг вже там працювало, от і я поїхала до них.

Зараз я повернулася, мені 50 років, загалом я була на заробітках 13 років. Моя дочка, яка виросла за цей час, вважає мене поганою матір’ю! У неї купа претензій і образ…

Але ж я не залишила її напризволяще – я відвезла її до своєї мами в село. Своє дитинство і юність донька провела з люблячою бабусею, доброї душі людиною. Бабусю Юля дуже любила, але все одно вона вважає, що це нерівноцінна заміна.

На жаль, мами не стало в минулому році і я змушена була повернутися. Треба було і за маминим будинком доглядати, і з донькою трохи побути. Вона за цей час закінчила університет і влаштувалася на роботу. За гроші, зароблені в Італії, я купила їй велику трикімнатну квартиру в центрі міста.

Але донька мене не сприймає, ну просто ніяк… Каже, що я зрадила її, кинула напризволяще, тому я для неї не мама. Якби я не старалася, розтопити лід на душі у доньки мені не вдається.

– Ти мене кинула! – постійно заявляє вона мені.

– Я тебе не кидала! – намагаюся пояснити я доньці.

– Час такий був… Я постійно була на зв’язку! Дзвонила вам з бабусею кілька разів на тиждень, з тобою розмовляла, ти не пам’ятаєш, чи що? Гроші вам висилала в міру можливості. Я працювала, щоб у вас все було! Я ж тобі квартиру купила!

Донька просто не жила в глибокій провінції і не розуміє, як мені тоді було одній, без чоловіка. Їй невтямки, що в нашому містечку не було чого ловити абсолютно. Роботи не було ніякої, взагалі, і я не від хорошого життя рвонула на чужину.

Я ж кожну зайву копійку їм відсилала. Працювала важко, доглядала літніх італійців, у них і жила, це дозволяло суттєво економити.

Але зате я зуміла забезпечити доньку житлом, я не просто купила квартиру, я ще й її обставила. Тепер дах над головою у неї є. Правда, жити зі мною вона не хоче. То я зробила ремонт в будинку матері і тут і оселюся, що мені ще треба.

Не знаю, як знайти спільну мову з дорослою донькою. Вона зі мною майже не розмовляє, її позиція – ти мене кинула, ти мені не мати, я тобі нічим не зобов’язана! Її послухати, так гірше мене матері і не було в природі…

Я їй кажу – а я подивлюся, яка ти будеш мати! Що тобі твоя дитина скаже, коли виросте. А вона заявляє – я, каже, народжувати взагалі не збираюся! Планує жити для себе, без проблем і тягаря… Я ось думаю, може, це покоління таке: невдячні егоїсти, думають тільки про себе? Всі їм винні, все їм не так.

А нещодавно до мене почав заходити сусід, Василь давно вдівець, старший за мене на три роки, діти у нього теж дорослі. Пропонує мені зійтися і жити разом, але і тут моя донька проти. Каже, що якщо я погоджуся, вона взагалі відмовиться від мене. Ось що мені тепер робити…

КІНЕЦЬ.