– Ти ж мене не покинеш, правда? – голос тата прозвучав настільки невпевнено, що я ледь не cтерпла.

Ці слова він сказав мені після десятків років мовчання. Після всього, що було. А точніше – після всього, чого не було. Я дивилася на нього і не могла зрозуміти, чого він хоче. Моєму батькові вже 70, і тепер, коли він залишився сам, він раптом згадав про мене. Про дочку, яку колись покинув.

Коли мені було 11, я побачила його через вікно. Він стояв біля машини, складав валізи й говорив щось мамі. Вона стояла, склавши руки, обличчя – кам’яне. За хвилину він поїхав. Без слів, без пояснень. Просто сів у машину і зник. Мама сказала:

– Твій тато більше з нами не живе.

Тільки й всього. Без зайвих деталей. Того дня я вперше зрозуміла, що означає слово “самотність”.

Після того тато іноді з’являвся в моєму житті. Раз на кілька місяців, ніби за розкладом, він забирав мене на морозиво чи у парк. У мене було відчуття, ніби я на екзамені.

Я намагалася бути найкращою – розказувала про свої успіхи в школі, хвалилася грамотами. Хотіла, щоб він пишався мною. Щоб хоча б трохи жалкував про те, що пішов. Але кожна наша зустріч закінчувалась однаково – він обіймав мене, казав “бережи маму” і їхав до своєї нової сім’ї.

Потім зник повністю. У мене почався підлітковий вік, і я вирішила для себе, що тата більше не існує. Було легше так – зробити вигляд, що його ніколи не було.

У мене з’явився вітчим, у тата – нові діти. Вони всі жили своїм життям, а я – своїм. Я вчилася в університеті, закохалася в Бориса, і ми з ним разом будували свою сім’ю. В нас народилася донька Ліля. Здавалося, що моє життя йде правильним шляхом.

І ось, 12 років потому, мій телефон задзвонив. Номер тата. Я не вірила своїм очам.

– Лесю, це тато. Я хотів би побачитися. Чи можемо ми сходити хоча б на каву?

Голос був слабким, тремтячим. Якби це було 10 років тому, я, мабуть, заплакала б від щастя. Але зараз замість радості я відчула холодний клубок. Я не знала, що відповісти. Зрештою погодилася, але з однією умовою – лише ми вдвох.

Я прийшла до невеличкого кафе, де ми домовилися зустрітися. Батько змінився. Посивів, сутулився, виглядав втомленим. Він посміхнувся мені й сказав:

– Дякую, що прийшла, Лесю.

– Навіщо тобі це? – я вирішила одразу запитати.

Він опустив очі й почав розповідати. Його друга дружина пішла від нього. Діти від того шлюбу живуть своїм життям і майже не навідуються. Він залишився один і тепер… хоче бути частиною мого життя.

– Я розумію, що багато чого втратив. Але я твій тато, Лесю. Може, ти даси мені шанс? – він подивився на мене з такою надією, що я не знала, куди подітися.

Мені було його шкода. Але водночас я злилася. Злилася на нього за те, що колись він обрав для себе інший шлях, а тепер хоче повернутися, наче нічого й не було. Проте вдома на мене чекала інша розмова.

– Мам, я хочу побачити дідуся, – сказала мені Ліля за вечерею. – Чому ти не хочеш, щоб він приходив?

– Ти його не знаєш, Лілю. Повір, тобі він не потрібен.

– Але це мій дідусь! Я хочу сама вирішити.

Я подивилася на Бориса, мого чоловіка. Він мовчки кивав, даючи зрозуміти, що підтримує Лілю. Я зітхнула і погодилася – запросила тата до нас додому.

Цей візит був для мене справжнім випробуванням. Тато поводився так, ніби нічого не сталося. Жартував, розповідав Лілі історії з минулого, про своє дитинство, як вони з моїм дідусем рибалили на Дністрі. Ліля слухала його із захопленням. Борис підтримував розмову, і я почувалася зайвою у власному домі.

Здавалося, що всі вони прийняли тата з відкритими обіймами. А я?.. Я просто не могла цього забути. Не могла забути ті роки мовчання, ті дні, коли я плакала в подушку, бо він не приходив.

Коли тато зібрався йти, він сказав:

– Дякую, Лесю. Це багато для мене значить.

Я стояла біля дверей і дивилася, як він йде. А потім не витримала.

– Тату, ти не можеш просто взяти і повернутися в моє життя. Занадто багато часу минуло.

Він повернувся і тихо відповів:

– Я знаю. Але я намагаюся. Хоч би зараз.

Вночі я не могла заснути. У голові крутилися його слова і Лілині очі, повні захоплення після його розповідей. Чи маю я право позбавляти її дідуся? Чи можу я відмовити татові в цьому останньому шансі?

Зараз я стою перед вибором. Прийняти його назад у своє життя чи закрити двері остаточно? Що б ви зробили на моєму місці? Чи заслуговує він на другий шанс? Чекаю на ваші поради.

Джерело