Як і всі я зустрічалась з хлопцями і розходилась. З кимось розлучалася легко, з іншими важче, але ніколи нікого не наближала до свого серця, завжди була відстань, може, тому й сприймалося все легше. В кожній людині бачила недоліки.

І ось рік тому я зустріла його. В першу нашу зустріч він сказав, що одружений. Ми довго спілкувалися. Розповів, що сім’ї, як такої давно немає, що думає про розлучення, з дружиною живуть, як сусіди.

Я відразу позначила межі нашого спілкування – дружнє, не більше.

Час минав, він продовжував писати, дзвонити, ми зустрічалися, проводили разом час.

Одного разу він сказав, що хоче бути тільки зі мною. І на наступний день, прийшов з речами, сказав, що залишається, і що розлучається з дружиною.

І так ми жили, він покидав мене і не раз, але через тиждень чи два повертався. Я пускала назад, бо не уявляла собі вже життя без нього.

Причому ми не лаялися ніколи, чому він так поступає я не розуміла, він говорив, що не готовий до нової сім’ї. Коли ми разом, могли просто сидіти поруч і мовчати, розуміти один одного без слів.

Ми часто говорили з ним, що наша зустріч це чудо, знаки, які нас супроводжують.

Він постійно говорив мені: «нарешті ти знайшлася, я так довго тебе шукав».

Я була знайома з його друзями. Батьки були в курсі наших відносин і часто говорили йому, що пора знайомитися.

Відносини вийшли на той рівень, що він почав говорити про сім’ю, дітей, сказав, що хоче, щоб ми одружилися, і щоб у нас були діти. Мріяли про те, як будемо жити, вибирали імена дітям.

Одного вечора він подзвонив і сказав, що вирішив повернутися до дружини.

А я люблю його. Як бути?

КІНЕЦЬ.