– Зоя, а ти що, чоловіка свого не годуєш, що він у чужої жінки вечеряє?

– Та ти що таке кажеш, Люба!

– Та те й кажу, що сама на власні очі бачила.

– Ану розповідай…

– А що тут розповідати. Мій менший знову двійку по математиці отримав. Ну виправляти треба. Пішла я ввечері до вчительки – Валентини Дмитрівни поговорити. Заходжу в хвіртку, хотіла в двері постукати, та дивлюсь світло на кухні сівтиться. Ну, думаю, в кухні, значить, вона. Просто так світло світитись не буде… Підходжу до вікна, заглядаю. А вона там за столом із твоїм Іваном сидить… Ну я давай у вікно стукати, то твій одразу під стіл сховався.

– Та обманюєш ти!

– Так а чого мені обманювати? Що бачила, те й говорю.

– Та заздриш ти мені! Ти сама, чоловіка не стало, дітей одна виховуєш. А я при чоловіку, та ще й хорошому. Не гулящий він у мене, роботящий. А може, ти на чоловіка мого око поклала? – Зоя почала підозріло дивитися на Любу. – Розсварити нас вирішила, та до своїх рук прибрати. Ти дивися мені, Любо…

– Ох, і не розумна ж ти жінка, Зоя. Як твій чоловік з тобою живе…

Зоя начебто й не повірила розповіді Люби, але сумніви закралися, неприємний осад після розмови залишився. Та й ось, що дивно – Іван, вже тричі, приходячи з роботи, відмовлявся сідати за стіл. Казав, що так втомився – не до їжі.

Зоя довго сиділа на лавці біля будинку, думала – поговорити з чоловіком чи ні? Рахунок часу втратила. Коли зайшла до будинку, Іван вже давно спав. І навіть діти вляглися самостійно.

Зоя лягла поруч із чоловіком. Місячне світло освітлювало кімнату. Зоя розглядала кожну рису на його обличчі. “Та вигадала Люба все. Обмовила”, – Зої навіть стало соромно від підозр. Сон чомусь не йшов, хоча було вже глибоко за північ.

***

Цього дня Іван повернувся з роботи раніше, ніж звичайно. Зоя надивитися не могла, з яким апетитом він їсть. “Як же я чоловіка свого підозрювати могла? Точно Люба посварити нас захотіла. Ух, хай вона мені тільки на очі попадеться …” – думала Зоя.

Через два дні Іван ввечері затримувався, вже й вечеря на столі охолонула. Зоя, поспіхом одягнувшись, побігла до будинку Валентини Дмитрівни.

Перевівши дух біля хвіртки, Зоя нерішуче увійшла. Піднялася на ґанок. “Навіть не скрипнув, а в нас скрипить” – подумала Зоя. Смикнула ручку дверей. Виявилося не замкнено.

У коридорі світилося неяскраве світло, більше ніде світла не було. Погляд Зої впав на куртку, що висіла на гачку. Такі всі чоловіки у селищі носили. З кімнати долинули приглушені звуки.

У господарки будинку явно був гість. Зої стало ніяково. Вона хотіла піти. Іван, мабуть, уже прийшов додому, на стіл подавати треба. А вона тут нісенітницями займається.

Раптом Зою осяяло. Їхня донька Рита на уроках праці навчилася вишивати квіточки. Їй так сподобалося це заняття, що вона була готова весь одяг прикрасити своєю творчістю. Дісталося і батьківській курточці: усередині, на підкладці, дочка з любов’ю вишила кілька квіточок.

Тремтливі руки Зої потяглися до куртки. Зоя на мить застигла, а потім різко вивернула куртку. “Як же це? Навіщо?” – бурмотіла жінка, дивлячись на квіточки, вишиті дочкою.

Ноги Зої підкосилися, вона важко опустилася на підлогу і голосно заридала.

Через деякий час з кімнати вийшов скуйовджений і розгублений Іван.

– Зоя! Кохана, ти все неправильно зрозуміла, – сказав Іван.

– Ти сюди математику прийшов вивчати чи анатомію? Ну як, вчителька, добре викладає? – сльози текли по обличчю Зої, хоча вона ще до кінця не усвідомлювала, що сталося. Не вірила, не хотіла вірити. Зоя розвернулась і вибігла з хати.

Іван, швидко накинувши куртку і застрибнувши в чоботи, кинувся за дружиною.

– Зоя, вибач. Зоя! Це помилка. Не було нічого. Я люблю тільки тебе. Чому ти так поводишся? Люди он на лавочках сидять, дивляться.

– А хай дивляться. І знають нехай. Мені чого соромитися? Я по чужих ліжках не стрибаю і чоловіків чужих у хату не привожу. Це вам двом має бути соромно.

Валентина Дмитрівна, вчителька, приїхала до села майже три роки тому. Дівчиною вона була міською у кількох поколіннях, сільських родичів не було. Що таке село навіть не уявляла, та й уявляти не дуже хотіла. Але запропонували місце, вирішила їхати.

Сільське життя, таке сумне й безрадісне, зовсім не приваблювало молоду вчительку. Єдиним бажанням було якнайшвидше повернутися додому.

Жила Валя в будинку, поділеному на чотири господарі. Таких будинків у селі було кілька.

Місяць тому Валя піднімалася сходами свого ґанку. Стара дошка зламалася. Валя зачепилася і заплакала.Тому, що їй дуже хотілося додому до міста. До закінчення навчального року залишалося три місяці, але час, здавалося, застиг на місці.

В цей час повз її хату проходив Іван, почувши плач, він зайшов у хвіртку. За добротою душевною Іван зголосився полагодити зламаний поріг. Коли з роботою було покінчено, Валя запросила свого помічника на чай.

Іван, звичайно, був гордий такому знайомству. Він простий, сільський хлопець. Тракторист. А вона – людина освічена, “еліта” села. Валентина разюче відрізнялася від інших мешканців села.

Але повернувшись із гостей до дружини та дітей, Іван про свою нову знайому більше не думав.

За кілька днів Іван зайшов до місцевого магазину. Виявилося, що привезли вафлі, улюблені Івана. Давно їх не було. Іван купив все, що залишилося. Чомусь раптом захотілося почастувати ними Валентину.

Невдовзі Іван вже піднімався на ґанок. “Не скрипить. На совість зробив, – із задоволенням подумав Іван. – Треба б у себе підлатати.”

Іван постукав у двері, таємно сподіваючись, що Валентина його не впустить. Але вона впустила… З того часу Іван почав навідуватися до неї з частуваннями.

Валентину зовсім не цікавив Іван, надто простий для неї. Але, водночас, його компанія сильно Валі не докучало. Ходить, та й нехай ходить. Тим більше, що у селі вона особливо ні з ким не спілкувалася.

Їхні стосунки обмежувалися вечерею, чаюванням. До “дорослих” стосунків вони дійшли якраз того вечора, коли з’явилася Зоя.

Повернувшись додому, Зоя впала на ліжко та плакала у подушку. Прибігли дітлахи – 9-річна Рита та 6-річна Ліда. Вони не розуміли, що відбувається, але також плакали. Тільки тому, що плакала мати.

Зоя була б рада забрати доньок і піти від чоловіка-зрадника. Та тільки йти їй не було куди. Рідних у Зої не було.

Іван почував себе погано, йому було соромно за те, що він накоїв. Цього вечора з Зоєю він розмовляти більше не став, розумів, що їй потрібен час.

По суті, цього вечора сім’я розвалилася. Зоя перебралась у кімнату до дітей. Івану довелося вести холостяцький спосіб життя: він сам собі готував, прав, прибирав в кімнаті.

Іван багато разів намагався поговорити з дружиною, вибачався. Але Зоя й чути нічого не хотіла.

– Забирайся до своєї вчительки. Куди мені до неї, куховарці.

– Зоя, ну пробач мені, будь ласка. Я дуже винен перед тобою. Сам не знаю, як так сталося. Ну вибач, заради доньок.

– І не соромно тобі доньками прикриватися? Сам наробив. Ох, я ж вірила тобі, Іване…

Зоя хотіла розлучитись, але на роботі її відмовляли: “Ти про себе не думаєш, так хоч про дітей подумай. Куди ж ти з двома дітьми від чоловіка зібралася йти? Тобі їх ще ростити і ростити. Витягнеш ти їх одна?”

Минуло два місяці, закінчився навчальний рік. Валентина одразу ж розрахувалася та поїхала до міста.

Зоя з Іваном, як і раніше, жили як чужі люди. Від цього важко було всім: і Зої, і Івану, але найбільше дітлахам. Зоя й хотіла пробачити, але не могла.

Стояв кінець серпня. Дівчата грали у дворі будинку.

– Рито, Лідо, – гукнула мати у відчинене вікно.

Сестрички прибігли до хати.

– Несіть батькові обід, – Зоя простягла Риті вузлик з їжею.

Радісні Рита з Лідою побігли в поле, де орав землю їхній батько. Дівчатка бігли, що було сили. Вони розуміли, що відбувається щось добре.

– Тату, тату! – стали вони махати руками.

Трактор зупинився. Із кабіни вистрибнув Іван.

– Що сталося донечки? – запереживав він.

– Ось, мама тобі обід передала, – усміхалася Рита, простягаючи вузлик.

– Як передала? Мама… обід. Дівчатка, ви мої, – Іван підхопив дочок на руки.

Рита розстелила клейонку та розклала їжу. Іван відламав великий кусок свіжоспеченого хліба і вдихнув його аромат.

– Тату, ти що плачеш? – Запитала Ліда.

– Ні, доню я не плачу – це пилюка в очі потрапила…

Іван з апетитом пообідав. “Дякую, донечки мої рідні. Нагодували. Мамі дякую передайте” – Іван світився від щастя.

Додому Іван повернувся з цілим оберемком польових квітів.

– Вибач, Зоя. І за обід дякую…

– Та вже вибачила. Якби не вибачила, не почала б тебе годувати, – усміхнулася жінка.

Подружжя мирилося так гаряче, що за дев’ять місяців на світ з’явився Андрій Іванович.

А Іван про вечері в чужих будинках на все життя забув…

КІНЕЦЬ.