Я дуже хочу своїх дітей, але природа не залишила на це мені жодних шансів. Я безп лідна, але завжди мріяла стати матір’ю. Життя в цьому сенсі доволі іронічне. Люди, які дітей не дуже хочуть, запросто ваrітніють, а люди, які відчайдушно мріють про батьківство, позбавлені цієї можливості.

Мій чоловік знає про мої проблеми репрод уктивного характеру, для нього не повинна була стати несподіванкою моя пропозиція дитинку усин овити. Однак, він поставився до цього дуже негативно. У нього в голові ціла купа забобонів щодо усиновлення і дітей з дитячого будинку.

Каже, що ні за що не стане виховувати чужого малюка. Я його відверто не розумію. Як діти можуть бути чужими? Як можна упустити можливість пізнати щастя материнства, коли так багато дітей потребують сім’яї і любові. У дитячих будинkах так багато дітей, які потребують сімейного тепла.

Чому б не ощасливити хоча б одного? Вважаю, що якщо людина не здатна полюбити чужу дитину, то і свого він ніколи не полюбить по-справжньому. Мене виховував вітчим, я його люблю, ціную і поважаю значно більше, ніж біологічного батька, адже він мене виховав.

Вітчим був поруч, коли мені потрібна була підтримка і мудра порада. Як цим всім можна знехтувати? Подруги зі мною в цьому абсолютно солідарні. В мою душу закралися сумніви в тому, що я вибрала неправильного супутника по життю. Я дружина люблю, але боюся, що незабаром доведеться робити нелегкий вибір.

Я не хочу прожити своє життя без дитини. А чоловік не хоче зрозуміти мою позицію. Шко да, але швидше за все мій вибір буде не на його користь. Я не хочу в кінці свого життя шкодувати про щось таке, що могла зробити, але побоялася втрат.

КІНЕЦЬ.