Довго не наважувалась, але все таки вирішила поділитись своїми переживаннями. Можливо, в когось була схожа ситуація і хтось поділиться досвідом, як справився з цим.

Нас у сім’ї було двоє: старший брат і я. І чомусь мені все життя здавалось, що я не рідна дитина в сім’ї, особливо для мами.

Дуже часто мені доводилось чути від неї, що я пішла в батькову родину, у мамину свекруху, з якою вона не ладнала. Напевно, тому й мене незлюбила.

Я відчувала, що мама мене не любить і вона часто повторювала такі слова: “Ти не даєш себе любити”.

Я ніяк не могла зрозуміти цих слів. Як це я маю дати себе любити? Тому вирішила зі свого боку робити все, щоб мама мене полюбила.

Оскільки жили ми в селі і у нас завжди було велике господарство, то я з маленької дитини намагалась допомагати у всьому.

Бувало, що батьки з братом їхали на цілий день далеко від дому сушити сіно, обробляти поле, в ліс по дрова, то на мене, 9-річну дитину, залишали господарство: подоїти корову, нагодувати свиней, птицю, пополоти грядки, полити і багато іншого. А сусідські діти в цей час бігали і бавились на вулиці.

А, коли брат був на навчанні, бо вчився на денній формі, батько часто бував у відрядженні, тоді все господарство було на мамі і на мені. Я дуже її жаліла і намагалась допомагати у всьому так, що тепер мені саму себе іноді шкода.

Під час навчального року, (навесні, чи восени) змушена була після уроків працювати допізна на полі, а вечорами вчила уроки. Причому, вчилась на відмінно. Таким чином хотіла заслужити мамину любов. Але так і не заслужила.

Коли я у всьому була слухняною, то мама мовчала, а мені так хотілось почути якесь лагідне слово від мами, щоб колись присіла, погладила, але цього ніколи не було. А, коли десь не послухалась, то чого я тільки не чула в свою адресу!

Коли мені було приблизно 12-13 років, батьки почали будувати хату. Усім в сім’ї керувала мама, в тому числі й фінансами.

І, коли я просила про якусь обнову, бо моїм подружкам купляли часто гарні речі і я теж хотіла бути, як усі, то чула в свою адресу:

“А ти що, мусиш бути, як усі? У нас будова”.

Хоча гроші у нас в сім’ї були, бо батько постійно працював. У нього була хороша зарплата, яку він повністю приносив до хати. І мама працювала, і з господарства дохід був немалий.

Та й я в цьому допомагала і тому вважала, що маю право попросити чи то з одягу щось, чи з взуття. Коли у мене вривався терпець і я плакала, то мама говорила мені багато нехороших речей, насміхалась і, що найболючіше – погрожувала, що вижене з дому.

Дуже часто мені повторювала: “Ти тут жити не будеш!”.

Татові жалітись я не хотіла, бо боялась сварки в хаті, а в нього була така робота, що часто його не було вдома, тому він багато чого не знав.

Одного разу вирішила пожалітись своїй бабусі, маминій мамі. Так вона мені відповіла: “Чим я тобі допоможу, коли вона така є?” Відтоді, я нікому не жалілась, з тим болем так і жила.

Коли я закінчила школу, влаштувалась на роботу, то дуже тішилась, що у мене вже будуть свої гроші і я зможу собі купити все, що захочу.

Але ж ні! Мама забрала у мене першу зарплату і дала зрозуміти, що кожну наступну я повинна віддавати їй, бо будується хата.

Потім видавала мені, на що вона вважала. І я розуміла, що так буде краще, у мене буде менше проблем, ніж, коли я не буду віддавати їй гроші.

А мені так хотілось гарно вдягнутись, купити собі гарне взуття, хоч якусь косметику у 17-18 років, але я не мала права про це навіть натякнути!

В дитинстві мама майже ніколи не приходила в школу, коли були якісь свята і я виступала.

Коли приїжджали у школу фотографи, то інші мами приходили, щоб причесати своїх дітей, зав’язати бантики, то мене причісували чужі мами, або прибиральниці, хоч мама була вдома і жили ми недалеко від школи.

Навіть, коли я вперше йшла в школу, то у мами не було часу, щоб мене відвести. Я йшла сама і плакала, бо навіть добре дороги не знала.

Коли поступила в інститут, поїхала на першу сесію, то мама навіть не поцікавилась, де я буду жити. Я вийшла з інституту і хотілось плакати, бо розуміла, що іншим дітям батьки знайшли квартири, привезли необхідні речі, а моїй мамі для мене ніколи не вистачало часу.

Коли я вийшла заміж, то склалось так, що нам з чоловіком не було де жити. Він з багатодітної сім’ї і мені вдома – не місце, бо так вирішила мама.

Та ще й сказала, що і батько мене не хоче, а я й повірила і ніколи його про це не питала, хоча сам він мені такого ніколи не говорив. На жаль, батька вже немає і спитати вже ніколи не зможу.

У мого чоловіка дуже важкий характер. Після одруження ми жили в батьків і моя мама з ним ніяк не ладила. І мені було з ним важко, але я дуже хотіла зберегти сім’ю, хотіла, щоб у моїх дітей був батько.

І склалось так, що я отримала квартиру. Але на той час з чоловіком стосунки вже були зіпсовані. Але я думала, коли ми станемо жити окремо, то все наладиться.

У моєї мами – величезна двоповерхова хата. Брат з жінкою планували жити на другому поверсі, а мама – на першому. Невістка не погодилась. Сказала, що не хоче зустрічатись з моєю мамою навіть на сходовій клітці.

І дійшло до того, що брат з жінкою вирішили винаймати житло. Тоді моя мама сказала: “Ніж маєте ви винаймати, то краще я піду”. Брат не заперечив.

І моя мама приїхала до мене зі сльозами на очах. Я забула про все на світі і прийняла її до себе. Мені стало її жаль.

Думала, що після цього вона зміниться. Так, вона мені у всьому допомагала, але ніколи мене чула, коли я її просила десь промовчати, десь стерпіти моєму чоловікові.

Вона могла собі дозволити говорити йому неприємні речі, згадувати кожен раз його погані вчинки. Я була, як між двома вогнями.

Мамі боялась сказати, щоб йшла жити до себе, бо розуміла, що потім до неї вже більше ніколи не зможу звернутись за допомогою.

В чоловікові вже не була впевнена. А я сама, у мене господарство і двоє малих дітей. Так, мій чоловік часто був неправий, але я її просила не втручатись, що ми самі розберемось.

Так мама говорила: “Я інакше не можу”. В результаті – моя сім’я розпалась. Зараз вона оправдовує себе тим, що заступалась за мене.

У мене дочка і син. З дочкою все менш більш, а з сином у мене багато проблем. Бо діти виросли в деструктивній сім’ї.
Болить душа і за себе і за дітей.

Знаю, що треба простити, забути, але дуже боляче від того, що моя мама й досі не визнала того, як вона покалічила моє життя з самого дитинства.

А ще більше болить те, що вона й досі не вважає мене за людину. Що б я її не попросила, завжди робить все навпаки. Що б в хаті не сталось, все сміття з хати винесе.

Скільки разів я намагалась не звертати на це уваги. Але через все це почались проблеми із здоров’ям.

Довго цей біль тримала в собі, але останнім часом часто зриваюсь. Тоді, вона всім навкруги розповідає, яка я погана дочка.

Порадьте, як жити далі?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

КІНЕЦЬ.