-Олесю, ти зовсім вже, чи що! Одумайся, поки не пізно!

-Мамо, давай закінчимо цю пусту розмову. У тебе своє життя, а в мене своє.

Слова матері ще віддавалися у вухах дівчини, що засмучено присіла на краєчок ліжка. Як вона не розуміє, що її погляди вже давно застаріли. А вона – молода дівчина, яка хоче кохати і бути коханою.

Олеся ніколи не думала, яке це щастя. Промені надії спалахували в її душі, коли її погляд зустрічався з його, і дівчина ніжно потопала в його обіймах, забуваючи про все інше.

Олег Петрович, їхній новий викладач з філософії, одразу ж зачарував скромну дівчину, щойно опинився на порозі їхньої аудиторії.

Високий, підтягнутий чоловік років 35-ти так захопливо розповідав про такий нудний предмет, часом розбавляючи все жартами й анекдотами зі свого життя, що дівоче серце не встояло і потяглося до нього.

Дівчина так уважно і старанно слухала кожне його слова, що той не міг не помітити її.

Симпатична студентка з лагідним поглядом не могла не схвилювати його серце. І часом, коли ніхто цього не помічав, він з ніжністю дивився на її стрункий стан і вдавався солодким мріям та ілюзіям, бажаючи лише кохання та щастя…

А Олеся вже не могла жити без нього. Дослухаючись до кожного його слова, слухаючи його мужній голос, вона не могла думати ні про що інше, окрім як про його обійми…

…І одного разу доля сама підштовхнула їх, а вірніше, це сам Олег Петрович не витримав і попросив дівчину, що засоромилася, затриматися в аудиторії після дзвінка.

І тільки-но вони залишилися одні, як закохані тут же потяглися один до одного, забувши про все на світі…

-Олеся, – чоловік міцно притискав її до себе. – Адже ти розумієш, що це помилка. Ми не повинні… Адже я одружений…

-Але чому? – Олеся ніяк не хотіла здаватися. – Ти ж любиш мене, адже так?

-Так, – Олег припав до її солодких вуст, і час ніби зупинився для них.

Тільки він та вона. І їхнє солодке щастя…

-Тоді, – Олеся посміхнулася, міцніше притулившись до нього. – Я згодна чекати скільки завгодно, коханий…

Олеся була дуже щаслива, хоча спочатку її й турбували докори совісті. Адже Олег має дружину, яка, напевно, дуже любить його й чекає. Але краще ні про що не думати, а просто жити і кохати…

Вони зустрічалися щовечора на квартирі у дівчини, яка дісталася їй у спадок від бабусі. Гарячі поцілунки, обійми, ніжний шепіт… Чи багато їм треба було для щастя?

-Як би я не хотіла, щоб ти йшов, – дівчина допитливо щоразу зазирала йому в очі перед прощанням.

-Але ж ти знаєш, кохана, що я повинен. Та й взагалі, я вже давно не люблю її…

Олеся лише сумно зітхала, слухаючи його слова.

-Повір, кохана, нам уже недовго залишилося. Я скоро від неї піду!

І тільки мати, дізнавшись про її таємницю, лише сварилася.

-Безсоромниця! Невже ти віриш його словам та обіцянкам?

-Чому ж ні, мамо? – знизувала плечима дівчина. – Адже ми любимо один одного.

-Ось побачиш, дурненька! Все буде, як я сказала. Він тільки пограється з тобою, а потім побачиш – повернеться до своєї дружини!

Дівчина лише закривала вуха руками, не бажаючи нічого більше слухати. Вона буде щасливою, вона просто в цьому впевнена.

Дзвінок у двері зупинив її спогади. І Олеся, посміхнувшись, потяглася назустріч коханому.

-Олесю, – на порозі стояв з валізою в руках Олег Петрович. – Кохана…

Дівчина посміхнулася і припала до його плечей. Вона нарешті все зрозуміла – її коханий пішов від дружини і тепер назавжди буде з нею!

Щастя, однак, ніколи не буває безхмарним. На горизонті завжди пропливають хмари, немов віщуючи грозові бурі та нещастя.

Дружина Олега Петровича не хотіла змиритися з тим, що чоловік пішов від неї. Вона не відчувала до нього колишніх почуттів, але й не хотіла віддавати його розлучниці.

Одного разу вона підстерегла дівчину в інституті й влаштувала сварку.

-Як ти могла?.. – сичала жінка, з ненавистю дивлячись на неї. – Та я всім розповім… Яка ти…

-Ольга, що ти тут робиш? – з’явився несподівано Олег Петрович, з подивом зиркнувши на дружину. – Хіба ми не все обговорили з тобою?

Жінка лише зневажливо хмикнула і пішла.

-Ну постривайте… Невдовзі ви всі в мене отримаєте… – бурмотіла вона.

-Олеже, що ж тепер буде? – запитала Олеся.

-Ти що, кохана, злякалася? – чоловік усміхнувся, ніжно доторкнувшись до її плеча. – Не хвилюйся все буде добре.

На її подив Олег мав рацію. Ольга заспокоїлася і не пред’являла жодних прав.

Олег незабаром розлучився і переїхав до Олесі, залишивши квартиру колишній дружині та синові.

Через місяць Олег з Олесею одружилися, і тільки тоді мати змогла пробачити доньку і змиритися з тим, що та, хай і мимоволі, але все ж таки зруйнувала чужу родину.

-Ніколи не сумнівайся в моєму коханні, люба, – раз у раз повторював її коханий, розбавляючи свої слова поцілунками. – Повір, ти – єдина моя любов і надія.

-А як же та? – Олеся все ніяк не могла повірити несподіваному щастю.

-Повір, це все дурниці. Лише одні ілюзії й обман. І тільки ти моє справжнє щастя. Ти ж віриш мені, сонечко?

-Так, коханий, – Олеся посміхалася, з ніжністю дивлячись на нього.

Такого гарного і бажаного, в обіймах якого вона нарешті знайшла справжнє неземне щастя і довгоочікувану любов…

КІНЕЦЬ.