– Олесю, ти забрала мої гроші? – ледве вичавила я зі себе, стоячи перед онукою, яка уникала мого погляду.

– Бабусю, я не розумію, про що ти, – відповіла вона, нервово крутячи телефон у руках. – Це не я.

Її голос звучав упевнено, але руки тремтіли. А в моєму серці ніби щось обірвалося.

Мене звуть Ганна Петрівна, мені 68 років. Я ніколи не думала, що доживу до дня, коли доведеться розбиратися з такою ситуацією.

Моя Олеся – моя красунечка, моя гордість і радість. Вона росла веселою, доброю дівчинкою, допомагала мені в усьому, що було під силу. Але тепер вона стала підлітком, і все змінилося.

Раніше Олеся обожнювала проводити час зі мною: ми разом пекли пиріжки, садили квіти в саду, дивилися старі фільми. А тепер вона приходить до мене лише тоді, коли щось потрібно. І навіть тоді, здається, весь час дивиться в телефон і не чує, що я кажу.

Перший дзвіночок пролунав кілька місяців тому. Олеся прийшла до мене зі звичним проханням – “Бабусю, позич гроші”. На цей раз вона хотіла новий телефон, бо, за її словами, “усі в школі ходять із крутими гаджетами, а я виглядаю смішно зі своїм старим”.

– Олеся, дитино, а чому б тобі не спробувати підзаробити? – запропонувала я. – Наприклад, допомагай сусідці з її магазином або роздай рекламу.

Її реакція була миттєвою. Вона нахмурилася, різко встала і кинула:

– Дякую за допомогу, бабусю. Краще б ти мовчала!

Вона грюкнула дверима, а я залишилася сидіти за столом із важким серцем.

Того вечора я довго думала: чи не була я занадто суворою? Чи, можливо, я не зрозуміла Олесю? Але кілька тижнів потому відбулося щось, що змусило мене поглянути на все інакше.

У мене є невеличка схованка – стара порцелянова ваза, в якій я тримаю заощадження на “чорний день”. Вона стоїть у буфеті, у найвіддаленішому куточку, і про неї знає лише Олеся.

Одного ранку я відкрила вазу і помітила, що грошей стало менше. Спочатку я подумала, що, може, сама витратила і забула. Але через кілька днів зникли ще тисяча гривень. Тоді я зрозуміла: це хтось узяв.

Моє серце стислося. Не хотілося навіть думати, що це Олеся. Але хто ще міг знати про вазу? Хто міг зайти в мою кімнату?

Я сиділа на дивані, намагаючись знайти хоч якесь інше пояснення. Може, хтось із гостей? Або я все-таки витратила ці гроші і забула? Але чим більше я думала, тим очевидніше ставало одне: це була вона.

Коли Олеся прийшла до мене наступного разу, я вирішила не тягнути.

– Олеся, ти забрала мої гроші?

Вона намагалася дивитися на мене спокійно, але її руки видали правду.

– Ні, бабусю, – відповіла вона, опускаючи очі. – Я не знаю, про що ти говориш.

Я не могла в це повірити. Олеся, моя внучка, яка ще кілька років тому так щиро казала мені “Бабусю, ти найкраща у світі”, тепер стояла переді мною і брехала.

Наступного дня я знову запитала її, але на цей раз м’яко, без звинувачень.

– Олесю, дитино, я не хочу сваритися. Я просто хочу знати правду.

Вона заплакала. Її плечі затремтіли, і вона нарешті зізналася:

– Бабусю, я хотіла купити новий телефон. Мені було соромно просити батьків, вони завжди кажуть, що грошей немає. А ти… ти завжди допомагала. Я знала, що це неправильно, але не знала, що ще робити.

Її слова були неприємні. Я не могла повірити, що моя мила Олеся могла піти на таке.

Я довго думала, як вчинити. Розказати батькам? Пробачити і забути? Але чи навчить це її чогось?

Я вирішила, що ми поговоримо разом із її батьками. Вони мають знати, що сталося, щоб допомогти їй зрозуміти наслідки своїх дій.

Ми всі троє сіли за стіл. Олеся спочатку мовчала, але потім, підтримана моїми словами, зізналася і перед ними. Це була важка розмова, але, сподіваюся, вона стане для неї уроком.

Я все ще не знаю, чи правильно вчинила. Чи варто було взагалі втручатися? Або треба було дати їй час, щоб зрозуміти свої помилки самостійно?

Як би ви вчинили на моєму місці? Напишіть свої думки. Можливо, ваша порада допоможе і мені, і іншим людям у подібних ситуаціях.

Джерело