-Ох, Марічко, ну до чого ж ти недолуга! Хіба так можна? Та будь-яка знає, що спочатку в ЗАГС, а потім уже дитина, а ти? – Ліда обурювалася, прасуючи пелюшки. – Послав же Бог сестру!

Марічка мовчки посміхаючись, тримала на руках сина. Зате в неї тепер Михайлик є! Такий маленький, такий рідний… А те, що Олег її залишив, то й хай собі…

Краще одній, аніж отак. Якщо не потрібні йому, то любити його не змусиш.

Погано, звичайно, що хлопчик без батька. Але з таким батьком, то вже краще без нього…

Михайлик наївся, сонно моргнув і заплющив очі. Спить…

Марічка поклала сина в ліжечко і підійшла до вікна. Бач, як мете! Снігова зима цього року.

У цьому гуртожитку Марічка з Лідою оселилися кілька років тому. Спершу до міста, після того, як не стало батьків, поїхала Ліда.

Влаштувалася і викликала до себе сестру. Нема чого в селі сидіти. Там ні роботи, ні перспективи. Вчитися треба, працювати, і життя будувати.

Молодість не вічна, оком моргнути не встигнеш, а вже старість.

За себе Ліда не переживала.

-Такий товар не залежиться, як казала моя мама, – говорила вона.

Ліді досить було глянути на себе у дзеркало. Висока, струнка, з чорною косою, і яскравими зеленими очима.

І вона вибирала, не поспішала. Мріяла, як і будь-яка дівчина, про кохання. А ще більше переживала помилитись. Точно знала про себе – вибір зробить раз і на все життя.

А ось про сестру турбувалася. Марічка пішла в батька. Невисока, фігуриста, кучерява, з рум’янцем.

Вдача легка, з будь-ким спільну мову знайде. Де треба втішити, де треба підбадьорити. Тільки ось… недолуга.

Ні толку, ні користі. Зустріла цього Олега і от маєш. Як Ліда не намагалася її умовляти – марно. Нікого й нічого не бачила і не чула Марічка. Кохала…

Це зараз Марічка розуміла, що всі слова сестри були справжньою правдою, та тільки толку. Все вже зроблено. А Ліда побурчала-побурчала, та й почала придане готувати малюкові. Куди діватися? Рідні ж!

Ліда тихенько підійшла до сестри, обняла за плечі.

-Що ти? Образилася?

-Ну що ти… – Марічка потерлася щокою об руку, що обіймала її. – Хіба я можу?
-Можеш, звичайно. Марічко?

-Га?

-А ти не шкодуєш?

Сміх Марічці дзвіночком продзвенів по кімнаті.

-Та ти що, Лідо?! Ні секунди. Нехай так. Я ж любила. Та й Михайлик! Чи це не щастя?

-Щастя… – луною відгукнулася Ліда. – Тільки, що ми з цим щастям робитимемо, Марічко?

-А виховувати будемо, Лідочко! І любитимемо. Що ще дитині треба?

-Так воно то так, та чи здужаємо?

Марічка знову засміялася:

-Це ми не здужаємо? Ми все витягнемо! Тільки…

-Що?

-Якщо разом ми будемо, Лідочко. Тільки якщо не лишиш ти мене. Тоді все нам під силу.

-Та куди ж я від тебе? – Ліда здивовано глянула на сестру. – Батьків немає… Хто залишився у нас? Ти і я.

Михайликві рік виповнився, коли Ліда зустріла свого судженого. Ну, чи принаймні їй так здалося. Пара була – диво! Обоє високі, статні, наче один під одного зроблені. Тільки очі Сергія були сині, як небо.

-Які діти у вас гарні підуть, Лідочко! – Марічка щиро раділа за сестру, чіпляючи квіти до її весільної зачіски.

Сукню шили самі.

Ліда світилася від щастя, а Марічка плакала все весілля. Від щастя!

Тільки от щастя сімейного так і не сталося в родині Ліди.

Після весілля доброго й уважного Сергія, як підмінили.

Що не день, то причіпки і докори. А з сестрою він Ліді взагалі спілкуватися заборонив.

-Недолуга вона! Не хочу я її у нашому домі бачити!

Ліда, звичайно, чоловікові одразу суперечити не стала. Дуже строгий. Але, до Марічки з Михайликом потай бігала.

Та тільки Сергій одного разу побачив, як вона з гуртожитку виходила. Слова не сказав одразу, тільки брови підняв. Ліда хотіла пояснити, а він тільки головою похитав – йди, мовляв, додому!

А вже вдома розійшовся… Сварився…

-Вагітна я… – раптом сказала Ліда.
-Ще раз поруч із гуртожитком побачу – нарікай на себе. І сестру свою, щоб забула, ясно? Немає її! У нас своя сім’я, а в неї… Ні сім’ї, нічого в неї немає і не буде! Одне слово – недолуга!

За що чоловік так Марічку не злюбив, Ліда тоді не могла зрозуміти. Начебто нічого поганого вона йому й не зробила? Але Сергій про неї навіть чути не хотів. Ні про неї, ні про Михайлика.

І замовкла Ліда. Не заступилася за сестру. Прикро було до сліз, але що вона могла вдіяти? Скоро дитина з’явиться… Як її залишити без батька?

З Марічкою бачилася тільки на роботі. Очі підняти соромно було, але сестра виявилася розумнішою.

-Що ти, Лідочко! Я й не думала ображатись. Має рацію Сергій. Недолуга я. А розлучити нас з тобою йому не вдасться. Навіть якщо ми зовсім бачитися не будемо – рідними ж не перестанемо бути. Ти тільки пам’ятай – якщо погано тобі буде, просто подзвони мені чи передай через когось.

-Домовилися! Якщо що – я тобі одразу… А, ти… Не сердся на мене, сестро…

-Не стану.

Через кілька місяців Сергій раптом зібрався й поїхав разом із Лідою з міста. Що там трапилося – Марічка не знала. Ліда нічого їй сказати не встигла, а про їхній від’їзд Марічка дізналася від чужих людей. Чекала звістки від сестри, та тільки все марно. Ліда мовчала.

Рік минув, як не було. Марічка шукала, але ніхто їй сказати не міг, куди поїхала сестра. І раптом на пошту прийшла телеграма з одним єдиним словом:

«Приїдь!»

Марічка навіть хвилини не думала. Зібрала сина, зняла невеликі заощадження і поїхала в місто, звідки прийшла телеграма.

Адресу, яка була вказана в телеграмі, вона знайшла швидко, а ось йти прямо все-таки запереживала.

Покрутившись у дворі, Марічка поговорила з двірничкою, та й дізналася, що Сергій із Лідою справді живуть тут, але про них ніхто нічого до пуття не знає. Не знають навіть, чи народила Ліда…

Залишивши сина з тіткою Галею, тією самою двірничкою, Марічка піднялася на третій поверх, до тієї квартири, де жила її Ліда.

Приклавши вухо до дверей, Марічка довго слухала, але так нічого й не почула. Тиша стояла така, наче вдома й не було нікого. Марічка тихенько постукала раз, другий і навіть не повірила спочатку, коли двері відчинилися.

Побачивши сестру, вона ахнула і прикрила рота рукою.

-О, Боже! Лідочко… – тільки й сказала вона.

-Немає його зараз, нема… – Ліди швидко оглянула сходовий майданчик.

-Кого нема, Лідочко? Сергія?

-Його, його немає… – Ліда щось ще бурмотала, але Марічка не могла розібрати.

Дивитись на Ліду вона без сліз уже не могла. Нічого не залишилося від її краси…

Худа, ніби висохла, розпатлана, Ліда зовсім не була на себе колишню.

-Лідочко, рідна, що з тобою?

Марічка зробила крок до сестри і обняла її. Ліда спробувала відсторонитися, але Марічка не пустила.

Гладила по голові, шепотіла щось лагідне, сама не розуміючи, що каже. І Ліда уткнулася в плече сестри, заплющила очі і розплакалася.

Це потім вона скаже Марічці, що на той час уже й забула, що таке сльози. Не можна було плакати, бо Сергій тоді ставав зовсім дивним…

-А дитина, Лідочко? – Марічка заглянула в очі сестрі. – Де?

Ліда тільки мовчки дивилася в такі рідні, такі ж як у неї самої, тільки яскраві, мовби й не знали безсонних ночей і гірких сліз, зелені очі, і не могла навіть похитати головою.

Але Марічка і сама все зрозуміла. Вона обережно взяла сестру за плечі, зробила крок з нею в квартиру, посадила на стілець у коридорі і сказала:

-Де твій паспорт? Говори, Лідо, швидше! Часу ми не маємо.

Документів вона одразу не знайшла. Там, де сказала шукати Ліда, їх не було. Марічка, недовго думаючи, вивернула на підлогу весь вміст шаф та ящиків модної «стінки».

Паспорт знайшовся у найдальшій верхній шафці. Ховати Сергій його особливо не став, знав, що дружина сама шукати не стане.

Швидко натягнувши на сестру пальто та чобітки, Марічка міцно взяла її за руку.

-Ходімо! Зі мною йдемо, Лідочко! Не можна тобі більше залишатися тут.

-Мені не можна з тобою… Ти недолуга… – Ліда знову щось забурмотіла.

-Так, недолуга я! Одразу ні свій, ні твій шлях не розібрала. Зате тепер точно не помилюся! Ходімо, Лідочко! Там Михайлик нас чекає!
Очі Ліди раптом зупинилися на сестрі. Вона мигнула і раптом тінь посмішки майнула на її обличчі.

-Михайлик…

І вже покірно пішла за сестрою, жодного разу не озирнувшись.

Як вони вибиралися з міста, Марічка потім пам’ятала невиразно. Тітка Галя провела їх до зупинки, розповівши, як доїхати до автовокзалу. Там вони купили квитки одразу на два рейси, що йдуть у різних напрямках.

Але на жодному з цих автобусів вони так і не поїхали.

Марічка, переговоривши про щось із водієм ще одного рейсового автобуса, підхопила на руки сина і підштовхнула вперед Ліду:

-Нам сюди.

-Марічко, а квитки?

-Не потрібні вони нам поки що. Ходи!

Сергій їх так і не знайшов. Марічка навіть не знала, чи шукав. Могла лише здогадуватись.

Заощаджень її вистачило ледь-ледь, щоб винайняти кімнату і протриматися до першої зарплати, яку вона отримала, працюючи двірничкою. Не про таке, вона мріяла, звичайно, але вибирати особливо не доводилося поки що. Ліда була дуже слаба.

Марічка думала, як допомогти сестрі.

Якось дуже заслаб Михайлик. Викликавши «швидку», Ліда бігала по кімнаті, збираючи речі до лікарні, і відмахувалася від сестри:

-Їдьте, Марічко! Нікуди твої мітли не подінуться! Що я, підмести не вмію? Розберусь якось!

Марічка відвезла сина, а Ліда вперше за кілька місяців вийшла з дому і взялася за роботу.

Прибравши двір, вона розпитала у сусідок, де знаходиться ринок і до обіду привезла в лікарню і свіжий бульйон, і тефтельки, і кисіль.

-Як ти, Лідочко? – Марічка дивилася на сестру.

-Впораюся, Марічко. Не за мене хвилюйся. Є за кого.

Михайлик одужав.

Робота Ліді знайшлась швидко. Фахівцем Ліда була хорошим і скоро вона вже була на хорошому рахунку, та ще й Марічку вмовила влаштуватися працювати за фахом.

Життя потихеньку почало налагоджуватися.
Минуло кілька років. Михайлик пішов до школи, Марічка з Лідою, відмовляючи собі у всьому, таки зібралися з грошима і купили маленьку квартирку.

Відсвяткувавши новосілля, вони через рік обставили потихеньку квартиру меблями.

А одного дня Ліда прийшла з роботи і сказала, що має коханого чоловіка… Але заміж вона поки що не поспішає. Не хоче повторювати помилок молодості…

-Ох, Марічко, ну до чого ж ти недолуга! Хіба так можна? Та будь-яка знає, що спочатку в ЗАГС, а потім уже дитина, а ти? – Ліда обурювалася, прасуючи пелюшки. – Послав же Бог сестру!

Марічка мовчки посміхаючись, тримала на руках сина. Зате в неї тепер Михайлик є! Такий маленький, такий рідний… А те, що Олег її залишив, то й хай собі…

Краще одній, аніж отак. Якщо не потрібні йому, то любити його не змусиш.

Погано, звичайно, що хлопчик без батька. Але з таким батьком, то вже краще без нього…

Михайлик наївся, сонно моргнув і заплющив очі. Спить…

Марічка поклала сина в ліжечко і підійшла до вікна. Бач, як мете! Снігова зима цього року.

У цьому гуртожитку Марічка з Лідою оселилися кілька років тому. Спершу до міста, після того, як не стало батьків, поїхала Ліда.

Влаштувалася і викликала до себе сестру. Нема чого в селі сидіти. Там ні роботи, ні перспективи. Вчитися треба, працювати, і життя будувати.

Молодість не вічна, оком моргнути не встигнеш, а вже старість.

За себе Ліда не переживала.

-Такий товар не залежиться, як казала моя мама, – говорила вона.

Ліді досить було глянути на себе у дзеркало. Висока, струнка, з чорною косою, і яскравими зеленими очима.

І вона вибирала, не поспішала. Мріяла, як і будь-яка дівчина, про кохання. А ще більше переживала помилитись. Точно знала про себе – вибір зробить раз і на все життя.

А ось про сестру турбувалася. Марічка пішла в батька. Невисока, фігуриста, кучерява, з рум’янцем.

Вдача легка, з будь-ким спільну мову знайде. Де треба втішити, де треба підбадьорити. Тільки ось… недолуга.

Ні толку, ні користі. Зустріла цього Олега і от маєш. Як Ліда не намагалася її умовляти – марно. Нікого й нічого не бачила і не чула Марічка. Кохала…

Це зараз Марічка розуміла, що всі слова сестри були справжньою правдою, та тільки толку. Все вже зроблено. А Ліда побурчала-побурчала, та й почала придане готувати малюкові. Куди діватися? Рідні ж!

Ліда тихенько підійшла до сестри, обняла за плечі.

-Що ти? Образилася?

-Ну що ти… – Марічка потерлася щокою об руку, що обіймала її. – Хіба я можу?
-Можеш, звичайно. Марічко?

-Га?

-А ти не шкодуєш?

Сміх Марічці дзвіночком продзвенів по кімнаті.

-Та ти що, Лідо?! Ні секунди. Нехай так. Я ж любила. Та й Михайлик! Чи це не щастя?

-Щастя… – луною відгукнулася Ліда. – Тільки, що ми з цим щастям робитимемо, Марічко?

-А виховувати будемо, Лідочко! І любитимемо. Що ще дитині треба?

-Так воно то так, та чи здужаємо?

Марічка знову засміялася:

-Це ми не здужаємо? Ми все витягнемо! Тільки…

-Що?

-Якщо разом ми будемо, Лідочко. Тільки якщо не лишиш ти мене. Тоді все нам під силу.

-Та куди ж я від тебе? – Ліда здивовано глянула на сестру. – Батьків немає… Хто залишився у нас? Ти і я.

Михайликові рік виповнився, коли Ліда зустріла свого судженого. Ну, чи принаймні їй так здалося. Пара була – диво! Обоє високі, статні, наче один під одного зроблені. Тільки очі Сергія були сині, як небо.

-Які діти у вас гарні підуть, Лідочко! – Марічка щиро раділа за сестру, чіпляючи квіти до її весільної зачіски.

Сукню шили самі.

Ліда світилася від щастя, а Марічка плакала все весілля. Від щастя!

Тільки от щастя сімейного так і не сталося в родині Ліди.

Після весілля доброго й уважного Сергія, як підмінили.

Що не день, то причіпки і докори. А з сестрою він Ліді взагалі спілкуватися заборонив.

-Недолуга вона! Не хочу я її у нашому домі бачити!

Ліда, звичайно, чоловікові одразу суперечити не стала. Дуже строгий. Але, до Марічки з Михайликом потай бігала.

Та тільки Сергій одного разу побачив, як вона з гуртожитку виходила. Слова не сказав одразу, тільки брови підняв. Ліда хотіла пояснити, а він тільки головою похитав – йди, мовляв, додому!

А вже вдома розійшовся… Сварився…

-Вагітна я… – раптом сказала Ліда.
-Ще раз поруч із гуртожитком побачу – нарікай на себе. І сестру свою, щоб забула, ясно? Немає її! У нас своя сім’я, а в неї… Ні сім’ї, нічого в неї немає і не буде! Одне слово – недолуга!

За що чоловік так Марічку не злюбив, Ліда тоді не могла зрозуміти. Начебто нічого поганого вона йому й не зробила? Але Сергій про неї навіть чути не хотів. Ні про неї, ні про Михайлика.

І замовкла Ліда. Не заступилася за сестру. Прикро було до сліз, але що вона могла вдіяти? Скоро дитина з’явиться… Як її залишити без батька?

З Марічкою бачилася тільки на роботі. Очі підняти соромно було, але сестра виявилася розумнішою.

-Що ти, Лідочко! Я й не думала ображатись. Має рацію Сергій. Недолуга я. А розлучити нас з тобою йому не вдасться. Навіть якщо ми зовсім бачитися не будемо – рідними ж не перестанемо бути. Ти тільки пам’ятай – якщо погано тобі буде, просто подзвони мені чи передай через когось.

-Домовилися! Якщо що – я тобі одразу… А, ти… Не сердся на мене, сестро…

-Не стану.

Через кілька місяців Сергій раптом зібрався й поїхав разом із Лідою з міста. Що там трапилося – Марічка не знала. Ліда нічого їй сказати не встигла, а про їхній від’їзд Марічка дізналася від чужих людей. Чекала звістки від сестри, та тільки все марно. Ліда мовчала.

Рік минув, як не було. Марічка шукала, але ніхто їй сказати не міг, куди поїхала сестра. І раптом на пошту прийшла телеграма з одним єдиним словом:

«Приїдь!»

Марічка навіть хвилини не думала. Зібрала сина, зняла невеликі заощадження і поїхала в місто, звідки прийшла телеграма.

Адресу, яка була вказана в телеграмі, вона знайшла швидко, а ось йти прямо все-таки запереживала.

Покрутившись у дворі, Марічка поговорила з двірничкою, та й дізналася, що Сергій із Лідою справді живуть тут, але про них ніхто нічого до пуття не знає. Не знають навіть, чи народила Ліда…

Залишивши сина з тіткою Галею, тією самою двірничкою, Марічка піднялася на третій поверх, до тієї квартири, де жила її Ліда.

Приклавши вухо до дверей, Марічка довго слухала, але так нічого й не почула. Тиша стояла така, наче вдома й не було нікого. Марічка тихенько постукала раз, другий і навіть не повірила спочатку, коли двері відчинилися.

Побачивши сестру, вона ахнула і прикрила рота рукою.

-О, Боже! Лідочко… – тільки й сказала вона.

-Немає його зараз, нема… – Ліди швидко оглянула сходовий майданчик.

-Кого нема, Лідочко? Сергія?

-Його, його немає… – Ліда щось ще бурмотала, але Марічка не могла розібрати.

Дивитись на Ліду вона без сліз уже не могла. Нічого не залишилося від її краси…

Худа, ніби висохла, розпатлана, Ліда зовсім не була на себе колишню.

-Лідочко, рідна, що з тобою?

Марічка зробила крок до сестри і обняла її. Ліда спробувала відсторонитися, але Марічка не пустила.

Гладила по голові, шепотіла щось лагідне, сама не розуміючи, що каже. І Ліда уткнулася в плече сестри, заплющила очі і розплакалася.

Це потім вона скаже Марічці, що на той час уже й забула, що таке сльози. Не можна було плакати, бо Сергій тоді ставав зовсім дивним…

-А дитина, Лідочко? – Марічка заглянула в очі сестрі. – Де?

Ліда тільки мовчки дивилася в такі рідні, такі ж як у неї самої, тільки яскраві, мовби й не знали безсонних ночей і гірких сліз, зелені очі, і не могла навіть похитати головою.

Але Марічка і сама все зрозуміла. Вона обережно взяла сестру за плечі, зробила крок з нею в квартиру, посадила на стілець у коридорі і сказала:

-Де твій паспорт? Говори, Лідо, швидше! Часу ми не маємо.

Документів вона одразу не знайшла. Там, де сказала шукати Ліда, їх не було. Марічка, недовго думаючи, вивернула на підлогу весь вміст шаф та ящиків модної «стінки».

Паспорт знайшовся у найдальшій верхній шафці. Ховати Сергій його особливо не став, знав, що дружина сама шукати не стане.

Швидко натягнувши на сестру пальто та чобітки, Марічка міцно взяла її за руку.

-Ходімо! Зі мною йдемо, Лідочко! Не можна тобі більше залишатися тут.

-Мені не можна з тобою… Ти недолуга… – Ліда знову щось забурмотіла.

-Так, недолуга я! Одразу ні свій, ні твій шлях не розібрала. Зате тепер точно не помилюся! Ходімо, Лідочко! Там Михайлик нас чекає!
Очі Ліди раптом зупинилися на сестрі. Вона мигнула і раптом тінь посмішки майнула на її обличчі.

-Михайлик…

І вже покірно пішла за сестрою, жодного разу не озирнувшись.

Як вони вибиралися з міста, Марічка потім пам’ятала невиразно. Тітка Галя провела їх до зупинки, розповівши, як доїхати до автовокзалу. Там вони купили квитки одразу на два рейси, що йдуть у різних напрямках.

Але на жодному з цих автобусів вони так і не поїхали.

Марічка, переговоривши про щось із водієм ще одного рейсового автобуса, підхопила на руки сина і підштовхнула вперед Ліду:

-Нам сюди.

-Марічко, а квитки?

-Не потрібні вони нам поки що. Ходи!

Сергій їх так і не знайшов. Марічка навіть не знала, чи шукав. Могла лише здогадуватись.

Заощаджень її вистачило ледь-ледь, щоб винайняти кімнату і протриматися до першої зарплати, яку вона отримала, працюючи двірничкою. Не про таке, вона мріяла, звичайно, але вибирати особливо не доводилося поки що. Ліда була дуже слаба.

Марічка думала, як допомогти сестрі.

Якось дуже заслаб Михайлик. Викликавши «швидку», Ліда бігала по кімнаті, збираючи речі до лікарні, і відмахувалася від сестри:

-Їдьте, Марічко! Нікуди твої мітли не подінуться! Що я, підмести не вмію? Розберусь якось!

Марічка відвезла сина, а Ліда вперше за кілька місяців вийшла з дому і взялася за роботу.

Прибравши двір, вона розпитала у сусідок, де знаходиться ринок і до обіду привезла в лікарню і свіжий бульйон, і тефтельки, і кисіль.

-Як ти, Лідочко? – Марічка дивилася на сестру.

-Впораюся, Марічко. Не за мене хвилюйся. Є за кого.

Михайлик одужав.

Робота Ліді знайшлась швидко. Фахівцем Ліда була хорошим і скоро вона вже була на хорошому рахунку, та ще й Марічку вмовила влаштуватися працювати за фахом.

Життя потихеньку почало налагоджуватися.
Минуло кілька років. Михайлик пішов до школи, Марічка з Лідою, відмовляючи собі у всьому, таки зібралися з грошима і купили маленьку квартирку.

Відсвяткувавши новосілля, вони через рік обставили потихеньку квартиру меблями.

А одного дня Ліда прийшла з роботи і сказала, що має коханого чоловіка… Але заміж вона поки що не поспішає. Не хоче повторювати помилок молодості…

Джерело