Христина набрала номер чоловіка. – Мені твій батько щойно дзвонив! – схвильовано вигукнула вона в трубку. Олександр мовчав. – Я серйозно, голос тільки дуже слабкий, зовсім несхожий на нього, – пояснила жінка. – Вдома поговоримо, – видихнув Сашко. – Чому ти мені не віриш? – Христина міряла кроками кухню. – А раптом йому стало краще, він взяв та подзвонив? – Батька не стало вдень. Він не міг тобі дзвонити, – сказав чоловік. – Як не стало? А хто ж мені дзвонив? – Христина зупинилася і застигла, не розуміючи, що відбувається

 

– Люблю вас, всіх люблю, особливо онука Сергійка. Хочу, щоб він пішов вчитися в інститут на програміста

Вірі скажіть, щоб кинула свого Віктора. Тоді отримає квартиру прабабусі.

Дачу не смійте продавати, я буду ображатися. Збирайтеся там, коли мене не стане, так само, як і при мені.

Дарина нехай просить записати сина на прізвище батька та аліменти просить, з нього не поменшає.

Писанину мою викиньте, все на дачі в столі. Не хочу, щоб мої рукописи, хтось читав.

Люблю вас, всіх люблю…

****

Христина застигла. Слухала, слухала. На останньому слові сльози самі покотилися її щоками і зв’язок обірвався. “Пі-пі-пі”, – тільки й залишилось у слухавці.

Христина відразу набрала телефон чоловіка.

– Мені твій батько щойно дзвонив! – вигукнула вона в трубку.

Олександр мовчав.

– Я серйозно, голос тільки дуже слабкий, хрипкий, зовсім несхожий на нього.

– Вдома поговоримо, – видихнув Сашко.

– Чому ти мені не віриш? – Христина міряла кроками кухню. А раптом йому стало краще, він взяв та подзвонив?

– Батька не стало вдень, я чекав, коли ти приїдеш, щоб повідомити тебе.

Христина зупинилася і застигла.

– Як?

– Все, люба, немає більше мого батька, – Сашко закрив обличчя руками.

Христина прокинулася посередині ночі. Дивний дзвінок не виходив із голови. Так, вона й раніше чула про дзвінки, як говориться, з того світу. Але це був реальний дзвінок і голос. У цьому слабкому голосі важко було впізнати голос Івана Григоровича. Але… фрази. Наче продиктовані пункти. Деякі подробиці знали найближчі. І зібрані в один дзвінок ці фрази не викликали відчуття марення.

Христина взяла телефон у руки. Номер, з якого дзвонили, був реальним. Про всяк випадок Христина переписала його собі в записник з позначкою – «Дивний дзвінок».

– Я тільки заскочу на роботу і одразу примчуся до вас, мені треба написати заяву, – попередила Христина чоловіка і міцно обняла. – Я з тобою, ми витримаємо.

Сашко кивнув головою.

Христина не стала більше хвилювати чоловіка своїми припущеннями і цим дивним дзвінком, вирішила діяти сама. “Саші не до цього зараз”.

Заяву можна було й не писати, достатньо було зателефонувати на роботу. Але одна справа не вимагала зволікань. Христина будь-що-будь вирішила дізнатися, хто і звідки дзвонив їй вчора пізно ввечері.

– Максиме, ну, будь ласка, будь ласка, – просила Христина колегу по роботі.

– Не знаю-ю-ю, – тягнув хлопець.

– Я в боргу не залишуся!

– Добре. Я подзвоню братові.

Старший брат Максима міг дізнатися про просту людину багато цікавого. У тому числі міг отримати інформацію про місцезнаходження, звідки телефонували з номера.

– А ти сама дзвонила?

– Звісно, ​​за кого ти мене приймаєш? Передзвонюю кожні 10 хвилин. Не відповідають. Загалом швидше зарядка сіла.

Проте, Христина передбачливо не стала згадувати товаришу по роботі, що це був “Дзвінок з того світу”.

До лікapні залишилося проїхати дві вулиці та знайти паркування, як на телефон Христини зателефонував Максим.

– Це. З лікapні тобі дзвонили.

– Зрозуміла, – зупинила його Христина. – Більше, мабуть, нічого не скажеш?

– На Бондаренка Івана Олексійовича зареєстровано номер.

– Дякую, Максиме, я пам’ятаю, що тобі обіцяла.

Христина припаркувалася і побігла до інфо стійки.

– Здрастуйте, підкажіть, а Бондаренко Іван Олексійович у якійсь палаті? Можна з ним переговорити?

Дівчина у білому халаті, що спустилася за передачею, виглянула з прочинених дверей і простягла руку:

– Давайте, що там у вас для Бондаренка, туди йду?

Христина розгубилася. Отже, справді, цей чоловік лежить у тій самій палаті, що й свекор.

– Секундочку, – Христина дістала візитівку.

– Передайте це, будь ласка, нехай неодмінно зателефонує, я зачекаю.

Не минуло й десяти хвилин, як пролунав дзвінок. Дзвонили з іншого номера, невідомого.

– Здрастуйте, Христино.

– Доброго дня. Ви Іван Олексійович?

– Так, – відповів чоловік, голос якого Христина почала впізнавати.

– Скажіть, а ви не дзвонили вчора на мій телефон?

– А-а-а, то ви дочка мого тезки?

– Ні, я дружина його сина!

– Вибачте. Співчуваю. Так. Це дзвонив вам я, але впустив телефон і не встиг сказати все, що хотів. Тепер у мене інший апарат та номер. Я лежав з Іваном в одній палаті і чув, що він говорив, коли йшов у інший світ. Я записав, подумав, що це може бути важливим. Останні слова все ж таки.

Христина плакала, слухаючи літнього чоловіка на тому кінці телефону. У цей момент у прийомну увійшов Сашко.

– Секундочку. Я знайду записи, – чоловік на тому кінці почав шарудити папером.

Христина простягла слухавку чоловікові і сказала:

– Просто послухай.

– Ось знайшов, – почав Іван Олексійович. І почав зачитувати те, що вчора чула Христина.

Олександр слухав уважно, запам’ятовуючи кожне слово.

Кожне слово було важливим. Адже це були найголовніші та останні слова його батька у житті.

КІНЕЦЬ.