До нас влаштувалася на роботу сорокарічна модна жінка. У перший же ранок – перед роботою – вона налила собі в чашку кави, а потім дістала з сумки красиву бляшанку і оголосила, що це справжній швейцарський шоколад. Витонченим невеликим ножем відрізала шматочок і поклала на блюдце

 

І ось якось на службу прислали справжнього полковника. Він приїхав з родиною. І у нього була донька – білява висока дівчинка з веснянками.

Її записали в наш третій клас. Дівчинка дуже сподобалася вчительці і відразу стала її улюбленицею. Скаже тільки одне слово п’ять! Два слова – дві п’ятірки.

Ця дівчинка приносила з собою в школу кожен день велике рум’яне яблуку. І на великій перерві їла його на очах у всього класу. Як її тато яблука отримував – не знаю. Тільки вона щодня приносила це південне диво з собою.

Не було у нас в магазинах яблук. І ніяких фруктів тоді не було. І жили дуже бідно – в шістдесятих роках минулого століття.

І ось я цю дівчинку запам’ятав. З нею наш клас не сварився, і «підлянок» їй не влаштовував. З нею просто ніхто не спілкувався. Не заздрили – це я клянусь – але і не спілкувалися. Між нами виросла психологічна стіна.

А на роботі – другий такий випадок. Казкове яблуко, швейцарський шоколад в красивій коробочці. Напевно, краще їх не їсти на очах у людей, якщо у тебе немає можливості пригостити. Або ти не хочеш пригостити.

Але справа навіть не в цьому. А в тому, що люди такого типу чомусь завжди бувають самотніми. Вони можуть, звісно, одружитися чи вийти заміж точно за таку ж людину, щоб разом з ним їсти швейцарський шоколад на очах у всіх.

І навіть на очах у дітей.

Автор: Нeorhiy Zhаrko.

Фото ілюстративне.

Джерело

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩