Зої подзвонила колишня однокласниця Людмила, сказала: – Через місяць зберемося, шкільні роки прекрасні згадаємо, записувати тебе? Не тягне? Розтовстіла, чи що? Ольгу он теж не тягне, слухай, її так рознесло! Я от ні грама не набрала, ні грамусика! Ой, мало не забула, Володька Тищенко спеціально з Аргентини прилетить, шкода, Ольги не буде, хай би помилувався, у що перетворилася! Пам’ятаєш, ходили, за ручки трималися, не знаєш, чого розбіглися, ні? Ну що, тебе теж не брати до уваги?- Вже бери, – похмуро сказала Зоя, – вже потягнуло

 

Володя з Ольгою воркували, очей не зводячи одне з одного. Правильно, стільки років витрачені даремно, треба надолужувати!

Людмила оговталася і переключилася на бородатого незнайомця, тремтіла, реготала дзвіночком, тьху.

Зоя сиділа і думала: Господи, що я тут роблю?

І нестерпно хотілося їсти.

Але побоювалася, що якщо почне, то не зупиниться.

На радість Люди.

Вечір пах жасмином і шипшиною.

На вулиці нікого.

Як і в житті, як і в житті…

Ззаду – квапливі кроки, про всяк випадок Зоя міцніше притиснула до себе сумочку і спробувала прискоритися і мало не закричала, коли її обережно торкнули за плече.

– Ну добре я, місяць худла на зло Людці, а ти чому не їв, столи ж ломилися! – здивувалася Зоя.

– А я на тебе дивився, – сказав Славко Мельник, – не до їжі мені було. А ось тепер саме час перекусити вдвох!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!


Джерело

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩