ЖІНКА БУЛА МОЛОДША ЗА БАТЬКА, НЕВИСОКА І ПРИЄМНА НА ВИГЛЯД. АЛЕ ЛЮДМИЛУ ВРАЗИЛО ТЕ, ЩО ВОНА БУЛА ОДЯГНЕНА В МАМИН ХАЛАТ І ХУСТИНУ. БАТЬКО РОЗГУБИВСЯ, А ЖІНКА ВЗЯЛА ВІДРА, СКАЗАЛА: «НУ, ПОГОВОРІТЬ ТУТ» І ПІШЛА ДО ХАТИ. ТА НЕ ВСТИГЛА ВОНА ПЕРЕСТУПИТИ ЧЕРЕЗ ПОРІГ, ЯК ЛЮДМИЛА ПОЧАЛА БАТЬКОВІ ДОКОРЯТИ, ЧОМУ ВІН НЕ СКАЗАВ ЇЙ ПРО МАЧУХУ І ЧОМУ ВОНА ВЖЕ НОСИТЬ МАМИН ОДЯГ

 

Людмила їхала в автобусі й дивилась у вікно, за яким пролітали знайомі й водночас незнайомі краєвиди. Уже другий день вона їде додому. Ось-ось ступить на рідну землю і побачить батька, який сам залишився після того, як не стало матері. Недобре робиться, як згадає… Ще б жити мамі, та й жити.

Нещодавно ж тільки 60 виповнилося. Людмила і свою провину відчувала. Вона пригадала, як мама просила її не їхати світ за очі. Адже скрізь є робота. Ближче можна було б влаштуватися. «Вийдеш заміж, – казала вона, – додому тебе не діждешся. Навіщо ж я ростила тебе – щоб віддати чужим людям?..» Тільки тепер розуміє Людмила, як це важко – не бачити своєї дитини, її донька теж незабаром стане дорослою. А що, як і вона майне кудись? Що тоді робити?..

Брат Людмили знайшов дружину у місті, там і живе. Хоч не так і далеко від батьківської оселі, але ж невістка не любить село і землю. Їй усе курорти й море. А в селі – город, худоба, сад. Мама з батьком спину гнули, щоб усе було до ладу. Ось тепер і господарюй, тату…

За матеріалами – “Уют”.

Пригадала Людмила, як після поминального обіду на дев’ять днів вона мовила крізь сльози біля маминого портрета:

– Матусю, як же нам і татові тепер жити?

А брат тоді сказав:

– Одружитися татові треба. Сам не потягне господарства…

– Тільки ж без дітей беріть, тату, а то піде все добро, яке надбали, за вітром, – додала Людмила. А батько лише сумно подивився на неї й ледве вимовив:

– То беріть усе, що вам треба, чи я на базар його понесу?

– Та не треба нам нічого, тату, все є, – зніяковіли діти…

Від автобуса Людмила майже підбігцем поспішала, плануючи, що можна буде зробити за вихідні. Та коли підійшла до двору, здивувалася – було прибрано, деревця побілені й навіть хвіртка пофарбована. У дворі теж усе було до ладу, як і при мамі, навіть квіти обсапані.

У погребі були відчинені двері, і звідти чулися голоси: один належав батькові, другий – жіночий. Тихенько зійшла вниз. Батько набирав буряки у мішок і стояв спиною до дверей, тому й не побачив доньку. А жінка картоплю у відра брала. Вона першою помітила гостю, привіталася. Батько саме щось голосно розповідав, тому нічого не помітив.

– Доброго здоров’я, тату! – голосніше гукнула Людмила. Той повернувся і навіть зніяковів:

– Доброго здоров’я і тобі, доню!

Жінка була молодша за батька, невисока і приємна на вигляд. Але Людмилу вразило те, що вона була одягнена в мамин халат і хустину. Батько розгубився, а жінка взяла відра, сказала: «Ну, поговоріть тут» і пішла до хати. Та не встигла вона переступити через поріг, як Людмила почала батькові докоряти, чому він не сказав їй про мачуху і чому вона вже носить мамин одяг.

– Швидко призвичаїлася, перебере все. Чи ви вже давно її привели? – допитувалася донька.

– Та ні, тижнів три тому. Кума порадила, бо набридло їй бігати мені допомагати. Це її далека родичка, вдова. У неї двоє дорослих дітей. Син живе окремо, донька – студентка.

– От вона дітям і перетягне наше добро, – казала Людмила.

– Та що ти таке кажеш?! Олена – хороша людина, у неї є своя хата і господарство, там матір її живе, – заступався батько за нову дружину.

Вони б іще довго сперечалися, якби на порозі не з’явилась Олена, вбрана у чистий одяг, із пакетом у руках:

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩