Колись давно я їхала на навчання в столицю. Мені було дуже стpaшно та вже сaмoтньо. Та в поїзді ми з мамою познайомилися з однією жіночкою. Вона пообіцяла мамі, що буде приглядати за мною та допоможе освоїтися в столиці. Ми не думали, що це серйозно, та жінка справді дотрималася обіцянки

Марини Павлівни немає з нами вже два роки, та я й досі згадую її добрим словом та не забуваю поставити свічку за її душу. А душа в неї й справді була золота. Ні до того, ні після я не бачила настільки безкорисних людей, і я завжди буду їй вдячна за те, що вона стала мені другою мамою, коли моя рідна була так далеко, а я почувала себе розгубленою та самотньою.

З Мариною Павлівною ми познайомилися ще 15 років тому. Тоді я з мамою поїздом їхала до столиці. Я з дитинства мріяла вступити в столичний виш та вивчати адміністрування. Тоді мало хто ще йшов на такі факультети, проте я старанно навчалася та намагалася вступити на бюджет. У мене вийшло, тому й мови не йшло, щоб навчатися десь ближче до мого рідного містечка.

І хоч моя мрія здійснилася, вирушаючи в столицю, я відчувала розгубленість та страх. Я дійсно боялася розгубитися у великому місті, думала, що всі будуть кращими за мене, що мене, дівчину з невеликого провінційного містечка, просто не будуть сприймати серйозно. А як знайти друзів? Загалом, ці страхи майже повністю скували мене.

Моя мама, звичайно, помітили, як я переживаю. Вона почала заспокоювати мене. Говорила, що я можу завжди зателефонувати їй, щоб не переживала за гроші, які на це витрачу, і, взагалі, я можу повернутися додому в будь-який час, якщо мені щось не сподобається. І тут я помітила, що за нашою розмовою уважно спостерігає незнайомка, яка сиділа поруч з нами в купе.

Тут Марина Павлівна представилася та почала в нас запитувати, хто ми, звідки прямуємо, і чи правильно вона зрозуміла, що я їду до столиці навчатися. І я, і мама спочатку здивувалися такій зацікавленості з боку незнайомої людини, та потім ми розговорилися.

Марина Павлівна була старшою за мою маму на 18 років, хоча виглядала дуже молодо та привабливо. Вона сказала, що має власний магазин у столиці й квартиру. Вона пообіцяла моїй мамі, що буде приглядати за мною та допоможе освоїтися в столиці. І, як не дивно, вони справді дотрималася обіцянки.

Коли я влаштувалася в гуртожитку та розпочала навчання, саме Марина Павлівна показала мені місто. Вона й детально розповіла, як не загубитися в метро, як користуватися жетонами та картками. Вона часто приносила мені продукти та різні смаколики. А на другому курсі я переїхала жити до Марини Павлівни. Так як її донька вже була доросла й жила з сім’єю за кордоном, а чоловіка в неї не було, то в її великій квартирі жили лише ми.

Марина Павлівна допомагала мені й з навчанням.

А коли в мене не було часу на домашні справи, то вона мені допомагала й з ними. А як смачно вона готувала!

При чому Марина Павлівна ні разу навіть не згадала про оплату за квартиру чи за продукти. Мені мама, звичайно, переказувала гроші, та коли я чи мама пропонували Марині Павлівні свою фінансову допомогу, вона лише відмахувалася, говорила, що їй приємно про когось піклуватися, адже доньку та онуків вона бачила дуже рідко.

На першу роботу ще на третьому курсі мені також допомогла влаштуватися Марина Павлівна. Вона ж і домовилася з деканом про те, щоб мені надали індивідуальний графік навчання. Тож я мала досвід роботи за фахом ще до закінчення навчання.

Згодом я почала робити кар’єру, потім вийшла заміж та народила сина. Та весь цей час ми продовжували спілкуватися з Мариною Павлівною. Коли вона злягла з тяжкою хворобою, то саме я її доглядала, її ж донька приїхала та знову поїхала, бо мала повертатися на роботу. Я ж взяла відпустку власним коштом. На щастя, чоловік мене в усьому підтримував, а Марина Павлівна через декілька місяців повернулася додому.

Останні декілька місяців до смерті моєї другої мами я рідко заходила до неї, та ми кожного дня телефонували одна одній. І тут я помітила, що Марина Павлівна одного дня забула мені подзвонити. Було вже пізно, тому я вирішила її не турбувати. Зранку я декілька разів намагалася додзвонитися, та не змогла.

Тоді я відпросилася з роботи й пішла до Марини Павлівни. Вона не відчиняла двері, і я не чула ніяких звуків з квартири. Я запитала декількох сусідів, і вони сказали, що Марина Павлівна не виходила вже декілька днів. Я зателефонувала в поліцію та швидку, та мені сказали, що приводу до якихось кардинальних заходів немає.

Тоді я, під свою відповідальність, взяла в сусідки запасний ключ та пішла у квартиру. Я знайшла Марину Павлівну у ванній. Вона там і пролежала два дні. Вона була притомною, проте ледь живою.

Тут я вже змогла нарешті викликати швидку. Лікарі сказали, що в Марини Павлівни стався інсульт, та через те, що пройшло багато часу, її не змогли врятувати. В останні декілька годин життя Марини Павлівни я весь час тримала її за руку та дякувала їй за все, що маю, сподіваючись хоч так віддячити їй за все, що вона зробила для мене. Добре, хоч в останні миті Марина Павлівна не була сама.

Я досі згадую Марину Павлівну добрими словами. А заходячи в церкву, я завжди ставлю свічку за її упокій.

Джерело