В цей день, здавалось, зібралося все село. Всім було цікаво подивитися, як же це син із матір’ю буде судuтuся

 

Далі свідчила дружина. Красиво одягнена жінка вийшла, стала перед людьми і на запитання судді, чому на старості мати залишилася без їхньої уваги, сказала, що спочатку їй гроші давали і одяг привозили, але мати рідко що з того вдягала.

– Подивіться, й зараз, яка у неї на голові хустка! Її давно пора викинути. А ви знаєте, що мати за все життя так і не сказала синові, хто його батько? – завершила жінка свій виступ.

У залі зашуміли і суддя почала всіх заспокоювати. І тут слово попросила баба Ганна. Вона в ту хвилину ніби вирівнялася, виросла. Її голос бринів, коли розпочала свою сповідь.

– Я думала, що так і помpу зі своєю таємницею. Господь свідок, не хотіла я цього. Люди добрі, розсудіть, чи правильно я зробила. Я не тільки не знаю, хто батько Павла, але не знаю і хто його мати. – Залом знову хвилею прокотився шум, почулися вигуки здивування. Баба Ганна, ніби й не чуючи цього галасу, продовжувала свою розповідь:

– Багато років тому працювала я на заводі, жила в гуртожитку. Сім’ї в мене не було, а роки брали своє. І ось я, повертаючись із нічної зміни, почула, що звідкись долинає плач. Прислухалася, таки ніби дитина. Я пішла на той голос і побачила під кущем малесеньку дитину, загорнуту в одіялко, а поруч записочка: «Пробач, сину». Його мати знала, що цією стежкою ходять люди й дитинку хтось забере.

Я взяла немовля на руки, і воно відразу ж заспокоїлося, тільки губами плямкало, видно, їсти хотіло. Думка забрати дитину собі прийшла відразу, і я, не вагаючись, зібрала клуночок та й повернулася в село до батьків. Тут же записала хлопчика на своє прізвище і виростила його, як рідного. Лише зрідка згадувала, що я не є йому рідною, таким дорогим він був мені. І жаль лише за тим, що син не став мені опорою на старості літ, змусив мене розкрити цю таємницю.

Павло встав зі свого місця і дивився на матір широко розплющеними очима – він не міг отямитися від почутого. В нього й думка ніколи не закрадалася, що мати йому не рідна. Вона його виховала, любила, пecтила, а він відплатив їй такою невдячністю.

А баба Ганна тим часом повернулась до невістки і сказала: «А хустка ця, дитино, дорога мені як пам’ять, бо купив її мені син із першої своєї зарплатні». І заpидала.

Павло кинувся до матері, обійняв її. Поряд із нею він був великий, дужий. Здавалося, що міг узяти її, таку маленьку, на руки, і як колись вона його, – поколисати. Так і стояли вони обнявшись.

І не в одного в залі текли сльoзи, дивлячись на це примирення матері та сина. А сyдді стали повільно збирати свої папери.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩