— ЯК ЗГАДАЮ ТЕ, ДОНЮ, — СЛЬ0ЗU САМІ ТЕЧУТЬ, — МОВИВ ДІДУСЬ ТРЕМТЯЧИМ ГОЛОСОМ. — ДОСІ ЧАСОМ СНИТЬСЯ, ЯК Я ДАЮ ХЛОПЦЯМ ПО БУЛЦІ, А МАРУСЮ — ТРІСЬ П0 ПР0СТЯГНУТІЙ РУЧЦІ… В0Н0, БІДНЕ, СКРUВUТЬСЯ І ЙДЕ Д0 МАМИ…

 

До крамниці увійшов старенький немісцевий дідусь і попросив у молодої продавчині дозволу присісти, дощ перечекати. Покупців не було, і жінка почала розпитувати подорожнього, звідки він і куди добирається.

З’ясувалося, що приїхав із Тернополя, де мешкає з доччиною сім’єю. А добирається на хутір аж за село — подивитися, як там його хатина: може, розвалилася вже… І під акомпанемент теплої зливи старенький почав переповідати історію свого життя, час від часу втираючи очі хустинкою. А сльози — то каяття, то радості — текли по щоках давно второваними рівчиками поміж зморщок, пише “Вільне життя“.

А Марусю — трісь по ручці…

…Василь був із багатої родини, тож дружину собі шукав небідну. І знайшов. Щоправда, вдова та ще й із дитиною, але теж мала поле. Побралися — і почали господарювати. Жили добре, бо Настя була мудрою, згідливою жінкою. А ось її донечки Марусі Василь не любив. Не лежала йому душа до чужої дитини.

Незадовго в подружжя народилися рік за роком двоє хлопчиків. Як же пишався батько синами! Для нього Петрик із Павликом були всім. Приїде не раз із ринку, а діти біжать стрімголов батькові назустріч, бо знають, що має для них гостинці. Примчать усі троє, простягнуть рученята і дивляться, як тато розв’язують торбу.

— Як згадаю те, доню, — сльози заливають, — мовив дідусь тремтячим голосом. — Досі часом сниться, як я даю хлопцям по булці, а Марусю — трісь по простягнутій ручці… Воно, бідне, скривиться і йде до мами…

Настя в таких випадках завжди пригортала донечку, цілувала її біляві кіски, а потім садила на коліна і щось довго пояснювала. Спокійно, терпляче… Маленька тільки кивала голівкою — і незадовго дитячий жаль минав. І ніколи Василь не цікавився, що ж таке говорила дочці Настя. Не пасувало господарю пхатися в бабські справи. Та й не хотілося.

На стосунках із дружиною Василева нелюбов до її дочки ніяк не позначалася. Ні Настя, ні Маруся ніколи й півсловом не виявляли своїх образ, невдоволення чим-небудь. Так і жили.

…З часом діти повиростали. Хлопці подалися на Донбас у шахтарі, а Маруся поїхала до Тернополя, влаштувалася на бавовняний комбінат. Василь майже не цікавився її життям. Згодом донька привезла додому нареченого. Настя тішилася, бо Богдан — добрий хлопець, працьовитий, лагідний до Марусі. А Василеві було однаково. Сказав тільки, що весілля справляти не буде, бо нема грошей. Але Марусю це не засмутило. «Нічого, тату, — мовила. — Нам не треба забави. Ми розпишемося, з’їмо по морозиву — та й так справимо весілля». І Богдан запевнив Марусиних батьків, що візьме їхню дочку без весілля і без приданого, бо дуже її любить.

Спершу молодята мешкали в гуртожитку, а за кілька років отримали квартиру.

— Як приїхали ми з Настею на переходини, — пригадував дідусь, — то я не міг очей підвести — так мені соромно було. Вже потому Настя сама їздила до дочки, я залишався вдома. Двоє дітей у Марусі підростали… Ніколи не привозила їх до села на канікули, але я і не просив. А Настя вічно мовчала…

Одружилися на Донеччині й Павло з Петром. Теж мали квартири, дітей… І теж приїжджали на рідний хутір украй рідко, хоча батько дуже за ними скучав, дуже хотів бачити і синів, і внуків…

— Не стало моєї Насті раптово, — знову важко схлипнув дідусь. — Були проблеми з серцем. Все в тому серці тримала, ніяких переживань ні сльозою, ні словом не виливала — усе в собі… А думаєш, доню, мало те материнське серце перенесло горя? Та воно щоразу рoзривалoся, коли я Марусю тріскав по простягнутій за булочкою ручці… Коли сварився на неї задурно…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩