І вони мені проходу з дня хрестин не давали з тими грошима. «Мусиш дбати про похресника, ти ж друга мама. Он кум, памперсів на три тисячі привіз, а ти й копійки з хрестин не дала.»

 

Від того «Мусиш» у мене вже мурахи по спині бігали. Я студентка, «мусила» щоразу щось привозити малюкові, якось радувати, дарувати подарунки. Про те, що справжнім обов’язком хресних є зовсім не фінансове забезпечення, про те й мови не могло бути. Я вже відверто почала уникати сестри і страшенно шкодувати про той день коли погодилась охрестити малюка.

— Хрещена, то як друга мама, – заявляє мені кума. – Різниці між похресником і власною дитиною не мусить бути. Тож давай, шановна гроші. Похреснику взуття потрібне новеньке.

Ця заява стала останньою краплею. За словом в кишеню я не лізу, от і висловила все, що я про їхню сімейку і наші відносини думаю. Вже п’ять років пройшло, у мене двоє власних дітей з’явилось, але ми й досі не розмовляємо. Шкода звичайно, може й я не права, звичаї тут такі, але терпіти більше просто не змогла.

Цьогоріч мій похресник іде до школи. Я мала б до такого свята дитину повністю одягнути, ще й ланцюжок золотий подарувати. Нещодавно кум з яким ми малого охрестили телефонував, намагався на мене вплинути, аби я вчинила “як люди нормальні роблять”. Тепер і з ним я не балакаю.

Джерело

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩