Люба ходила до дядька Тараса допомагати з двійнятами: всі в селі знали, як з ним вчинила городська дружина. Він тоді приїхав з роботи на обід, а дівчатка восьмимісячні легенько у манежі прив’язані одна до одної і до бильця, щоб не випали. А Вероніки – шукай вітра в полі

 

Пшеничне поле скидалося на море, плескалося до самого обрію. Тарас любив сидіти за кермом великого нового комбайну, пливти у цих золотих хвилях.

Тарас був закоханий у свою роботу. І в молоду дружину вероніку. І донечок-двійнят обожнював. Тому на обід завжди мчав додому.

Приїхав того дня – пусто в хаті. Дівчатка восьмимісячні легенько у манежі прив’язані одна до одної і до бильця, щоб не випали. А Вероніки – шукай вітра в полі.  Записка на столі кухонному…

***

Тарас навчався в Києві у сільськогосподарському виші, але душа його ніколи не лежала до великого міста. Все йому тут не затишне і чуже було. Так і не звик до цього гамору й руху. Йому хотілося додому, де співає на вітрах пшениця і верби цілують хвильки його рідного ставочку…

П’ять років студентства відтарабанив на сорвість – і додому! Правда, не сам і не в своє рідне село, а в сусіднє, де була велика агрофірма, яка вже чекала його на роботу. Тим більше, тут ще й хата його прабабусі йому лишилася, в якій батьки зробили ремонт.

В ній і оселилися молоді, дітки скоро народилися.

Вероніку Тарас привіз з собою зі столиці. Вона вже чекала їхніх дівчаток.

Батьки Ніки не хотіли зятя з села для своєї випещеної доньки, але дівчина вперлася, хоч ти їй що: не можу без синіх Тарасових очей! Поїхала за милим в зовсім чужий для неї світ…

Як могла, Ніка приховувала свій стан розпачу від чоловіка бо бачила: він стомлений, неймовірно стомлений, але щасливий. Ночами до донечок встає, а вже о 5-й ранку – на роботу.

А Вероніці вже і очі його сині не потрібні, і діти ці, їхній нескінченний вереск… Їй одного хочеться – до мами й тата, у комфортну квартиру, у своє галасливе, живе, яскраве місто! Їй з подружками гуляти хочеться, по ресторанах-клубах, а не сидіти тут у Богом забутім кутку біля дітей, до яких вона нічого, крім роздратування, не відчуває.

Так і написала в тій записці, вилила все, що на душі. Тарас любить її, зрозуміє. Он у нього рідні скільки, хтось та допоможе з дівчатками. А їй тут не місце. Зв’язала легенько восьмимісячних дівчат шарфиком – одну до одної і до манежику, щоб не випали. За валізу – і в таксі, що біля двору вже чекало…

***

Тарас любив. Зрозумів. А ще більше – злився. Ох, як же злився! Весь світ рознести хотілося, а особливо Київ.

Але стримав себе. Нікому не пожалівся. Дружині два місяці не дзвонив, поки не охолонув повністю. Тільки в той день, після втечі Вероніки, він начальникові подзвонив і на один день відгул попросив: треба ж було щось з Вірочкою і Надійкою вирішити.

Розлучалися заочним рішенням, через адвокатів.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩