«ХОДІМО ДО ХАТИ, ЛЮДИ СЛУХАЮТЬ»: – І ЧОГО ПРИЙШЛА? ВСЕ ОДНО ДО ХАТИ НЕ ПУЩУ! ХАЙ СYДUТЬСЯ ЗІ МНОЮ, ХАЙ ЛЮДИ ГОВОРЯТЬ, ЩО ХОЧУТЬ, А Я РІШЕННЯ СВОГО НЕ ЗМІНЮ. ХАТА МОЯ. СВОЇМИ РУКАМИ ЇЇ БУДУВАЛА, НЕ ЗНАЛА ВІД РОБОТИ НІКОЛИ СПОЧИНКУ. А ВОНА? СПИТАЙТЕ ЇЇ, ДЕ ВОНА, МОЯ МАТІР, БУЛА В ЦЕЙ ЧАС?

 

Залишилися діти одні. Хоч і школярі вже, але ще зовсім маленькі. Спочатку доглядала їх Дарина. Але була вже немолода, а ще смерть брата забрала до решти здоров’я. Пригадує Віра один вечір, як тітка Дарина читала зім’ятий папірець. Потім якось дивно глянула на принишклих дітей. Одним порухом кинула той папір у вогонь.

– Нема у вас більше матері, – видихнула. – Померла вона. Тепер ви – круглі сироти, запам’ятайте.

Не знала тоді Віра, що тітка Дарина писала матері листи, розказувала про смерть чоловіка, просила, аби повернулася до дітей. Той папірець, лист від матері, був черговою відмовою Олени. Писала, що в неї нова сім’я, чоловік теж дуже хворий, отож приїхати не може.

Розказала про це тітка Дарина Вірі, коли помирала. Не хотіла нести із собою в могилу обману. Так Віра дізналася, що десь є жива її мати. Хоча для них з Олегом вона ще з того пам’ятного вечора була мертва.

Виховувалися вони з братом у дитячому будинку справді як круглі сироти. Чого тільки не натерпілися в житті, поки стали на ноги. Олег їздив по різних заробітках, на сході України й одружився. А Віра повернулася в село. Відбила з вікон погнилі дошки у батьківській хатині. Вимила скрипучу стареньку підлогу й стала жити тут. Коли її ровесниці вступали до інститутів чи училищ, щоб вирватися з села до міста, вона пішла на ферму дояркою. Робила чорно, аби хоч одягнутися в щось ліпше. Ніхто не спитав ніколи, як їй живеться. Але Бог добрий, послав дівчині гарного, щирого хлопця, хоча теж із бідної сім’ї. Збудували з чоловіком хату, виростили дітей, дочекалися внуків.

Так би жили вони й досі. Якби не об’явилася одного дня в селі незнайомка. Віра не знала її. Але коли незнайомка з’явилася на подвір’ї, у неї чомусь тривожно забилося серце.

І недаремно. Перед Вірою стояла Олена, її матір. Скупо, плутано злітали із зістарених уст слова. Про те, що давно вже Олена жила сама. Чоловік помер, дітей у них не було. Що тяжко бідувала Олена в останні роки. Хата давня, дах протікає, вічно всередині повно як не дощу, то снігу. Кругом чужі люди, нікому допомогти. От і зібрала останні сили, повернулася додому, на рідне, старе обійстя.

Віра не вірила своїм вухам. Не впізнавала матір. Та й хіба вона могла її пам’ятати? Впізнавало Олену село, сусіди, які вже встигли про все дізнатися. Бачили у цій старій, згорбленій жінці колишню красуню, яка втекла із заїжджим парубком.

Не привезла Олена із собою нічого – ні статків, ні заощаджень. Тільки маленький клуночок з кількома старими сорочками. Мовчки сидить вона на останній сходинці. Чужа, мертва для рідних дітей, рідного колись обійстя…

Віра й собі принишкла, змахнула сльозу і сказала чи то незнайомці, чи собі:

– Ходімо обідати. А там про все й поговоримо. Чого будемо на подвір’ї? Люди ж слухають…

Дві жінки, донька і матір, пішли до хати. Сусіди розходилися по своїх домівках…

Зіна Кушнірук

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩