«ХОДІМО ДО ХАТИ, ЛЮДИ СЛУХАЮТЬ»: – І ЧОГО ПРИЙШЛА? ВСЕ ОДНО ДО ХАТИ НЕ ПУЩУ! ХАЙ СYДUТЬСЯ ЗІ МНОЮ, ХАЙ ЛЮДИ ГОВОРЯТЬ, ЩО ХОЧУТЬ, А Я РІШЕННЯ СВОГО НЕ ЗМІНЮ. ХАТА МОЯ. СВОЇМИ РУКАМИ ЇЇ БУДУВАЛА, НЕ ЗНАЛА ВІД РОБОТИ НІКОЛИ СПОЧИНКУ. А ВОНА? СПИТАЙТЕ ЇЇ, ДЕ ВОНА, МОЯ МАТІР, БУЛА В ЦЕЙ ЧАС?

 

«Ходімо до хати, люди слухають»

Того похмурого дня вона з’явилася на подвір’ї зовсім неочікувано. У Віри тривожно забилося серце… Наш ДЕНЬ

– І чого вона знову сюди прийшла – не розумію. Все одно до хати не пущу її! Хай судиться зі мною, хай люди говорять, що хочуть, а я рішення свого не зміню. Хата моя. Своїми руками її будувала, не знала від роботи ніколи спочинку. А вона? Спитайте її, де вона, моя матір, була в цей час?

На якусь хвильку Віра просто замовкає, не може й слова сказати. Злість, образа і сльози душать її, перехоплюють дихання. Але вже через секунду знову викрикує на усеньке подвір’я:

– Коли здорова була, молода, про дітей не думала. Роздала по інтернатах – хай ростуть на чужих людях. А тепер, як старість настала, як зігнуло до землі вдвоє, припленталася. Згадала, що в неї діти є. Не пущу в свою хату – і все. Нехай на вулиці ночує. Хай у дім престарілих йде. А клопоту в хаті мені не треба, – Віра ображено закусує губи, ніби ставить останню крапку.

Старенька мовчки сидить на нижній сходинці веранди. Час від часу витирає краєм фартуха очі. Біля неї примостився малий Сергійко, її п’ятирічний правнук. Довгою лозиною змахує з бабиної ноги надокучливу муху. Він ще не розуміє усієї драми, яка розігралася тут, на їхньому подвір’ї.

Через огорожу крадькома зиркають цікаві сусіди. Чи то їм, чи просто аби виговоритися, Віра і далі виливає свій біль.

– Мати залишила нас зовсім маленькими. Мені було чотири, а Олегу, братові, два рочки, коли вона пішла від нас. Знайшла собі якогось заїжджого заробітчанина І вночі, зібравши свої речі, втекла. Батько довго шукав її.

Якось сусіди поїхали до родини в гості у Херсонську область. Там люди і побачили мою матір. Переказали батькові…

Він зібрався і поїхав за Оленою, Віриною матір’ю. Любив її, а головне, бачив, як страждають без матері діти. А приводити якусь чужаницю в хату не хотів. Тож тішив дітей словами, мовляв, будьте чемні, слухайте тітку Дарину, а він за те привезе їм маму.

Не привіз. Ні вмовляння, ні просьби – нічого не повернуло Олену до дітей.

Так і росли Віра з Олегом при батькові. Аж поки не трапилася біда. Чи то від тяжкої роботи, бо ж вся господарка була на батькових плечах, чи з туги, захворів тяжко. Згорів, як свічка, за недовгий час. Віра й досі пам’ятає якусь вселенську печаль у батькових очах, коли він, важкохворий, гладив їх з братом по русявих голівках.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩