— ДАНО, ЗНАЙОМСЯ, ЦЕ — МИРОСЛАВ, ВЛАСНИК ЦЬОГО ЧУДОВОГО САДУ І ЦИХ СМАЧНИХ ЯБЛУК. МИРОСЛАВ І ДАНА ВІДРАЗУ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ У ЯБЛУНЕВОМУ САДУ НАЗИВАЄТЬСЯ «КОXАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ»

 

— Так. Не зовсім.

— Ви чогось боїтеся? Щось трапилося? — поцікавився незнайомець.

І я зрозуміла, що брехати нема сенсу. Краще відразу все розповісти. Зізнання пом’якшить ступінь покарання, а якщо пощастить, то, можливо, вдасться його уникнути. Тому заторохтіла, як із кулемета:

— Моя подруга Дана дуже непосидюча. От надумала в цьому садку яблук назбирати, щоб висушити і взимку узвар готувати. І для себе насушить, і для мене, і для своїх батьків, і для моїх. Це вперше в неї така ідея виникла, і я її підтримала. І взагалі, ми все повернемо або заплатимо за яблука. Ви, будь ласка, тільки не сердьтеся.

Незнайомець і не мав наміру злuтися. Він розсміявся — щиро й відкрито:

— Та ради Бога! Хіба ж мені яблук шкoда?! Збирайте, скільки потрібно. Сад он який великий. І мені, і вам вистачить.

— А ви також по яблука приїхали? — від здивування в мене округлилися очі. Бо в такому одязі й на таких авто у сільські сади не їздять.

— Не зовсім. Я — власник цього саду, викупив його торік. Іноді навідуюся, перевіряю, чи злодії не крадуть яблук. Бо ж наші люди звикли, що сад нічий. Помалу мушу відучувати охочих. У мене підприємство з виробництва соків.

Я думала, що згорю від сорому. І ледь чутно промовила:

— Вибачте. Ми вперше і востаннє. Ми за все заплатимо.

— Таких симпатичних злодіїв я ще не зустрічав. Тому вважайте, що яблука, які назбирає ваша подруга, я вам дарую, — чоловік всміхався і жартував. — Може, вийдете з авто, познайомимося?

— Тетяна, — вийшла і відрекомендувалася, не знаючи, куди подіти очі.

— Мирослав. Ну що ж, ходімо до саду, прогуляємося. Скуштуєте яблук. Вони справді смачні.

Майже годину ми з Мирославом гуляли яблуневим раєм. Він розповідав про свій бізнес, про соки і сади. Я здебільшого слухала або ставила запитання. А коли ми повернулися до авто, помітили Дану, а біля неї — два великі мішки з яблуками.

— Де тебе носить? Я хвилююся, телефоную, а мобільний тут, на сидінні, — товаришка обурювалася і не зважала на незнайомця. — І взагалі, замість того, щоб допомогти мені, ти гуляєш невідомо з ким.

Жестом руки вона зневажливо вказала на Мирослава. Я мусила перебити її, щоб товаришка не наговорила дурниць. Без того ситуація незручна.

— Дано, знайомся, це — Мирослав, власник цього чудового саду і цих смачних яблук.

— Упс, — тільки й змогла видати Дана.

* * *

Яблука ми з Данусею все ж забрали. Мирослав від грошей відмовився. Натомість попросив номер мого телефону. Ми зустрічалися з Мирославом уже тричі. Він приїжджав у гості й щоразу привозив яблука, які я мала передати Данусі.

Мабуть, у такий спосіб підкуповує мене. Бо в Дани тепер тільки й мови про вродливого власника садів. Усе вихваляє його переді мною. А я й сама знаю, що Мирослав хороший. І без яблук. Не знаю, чим закінчиться наше знайомство, але поки що стосунки складаються у цікавий пазл із назвою «Кохання з першого погляду».

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩