— ДАНО, ЗНАЙОМСЯ, ЦЕ — МИРОСЛАВ, ВЛАСНИК ЦЬОГО ЧУДОВОГО САДУ І ЦИХ СМАЧНИХ ЯБЛУК. МИРОСЛАВ І ДАНА ВІДРАЗУ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ У ЯБЛУНЕВОМУ САДУ НАЗИВАЄТЬСЯ «КОXАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ»

 

— Дано, знайомся, це — Мирослав, власник цього чудового саду і цих смачних яблук. Мирослав і Дана відразу зрозуміли, що випадкова зустріч у яблуневому саду називається «Кохання з першого погляду».

— Цей сад нікому не належить, — уже другу годину поспіль переконувала мене товаришка Дануся. — Він давно не має господаря. Відтоді, як розпався колгосп. Джерело

Яблука збирають люди — сільські й приїжджі. А ти проблему на рівному місці створюєш.

Але я не розуміла: як можна їхати в чужий сад, збирати там чужий урожай? І брати не кілограм чи два, а кілька мішків!

— Не можу я так, — сказала, благально подивившись на подругу. — І не тому, що не хочу тобі допомогти, а тому, що це — злочин. Я людина серйозна, керівник установи, мені не шістнадцять років. І я не можу собі дозволити красти яблука в чужому саду.

— Ну ти й уперта, — Дана почала сердитися. — Цей сад нічий! Торік у ньому збирала яблука моя двоюрідна сестра. Розказувала, що людей там багато, ніхто нікого не засуджує, всі беруть стільки, скільки кому треба. І ми з тобою назбираємо. Я насушу тих яблук і тобі, і собі, і твоїм, і своїм батькам. Знаєш, який корисний узвар?

— Хочеш, я куплю тобі яблук — запропонувала.

— Та що ж ти купиш? Яблук, вирощених на нітратах? Кисляків якихось? А там — великі, солодкі, червонобокі.

Більше я опиратися не могла. В суботу, мовчки сівши в Данине авто, поїхала назустріч пригодам. Товаришка всю дорогу не змовкала, а я боялася, що нас виженуть із того саду, що заберуть у міліцію… Оптимізм Дани мені не передавався, а перспектива стати в 33 роки злодійкою не тішила.

За п’ятнадцять хвилин ми приїхали на хутір, і привітний селянин пояснив нам, де той сад. Щоправда, наостанок додав:

— Сад викупив багатій із міста. Тому не знаю, чи вдасться вам назбирати яблук.

Дана поспішно зачинила дверцята автівки, сподіваючись, що останнього дідусевого речення я не розчую. Проте я все почула і пішла в наступ.

— Розвертайся! Поїхали до міста, — наполягала. — Ти сама все чула.

— І не подумаю, — відповіла Дана. — Ми що, даремно їхали? Якщо боїшся, то сиди в машині. Я сама все зроблю. Не факт, що сад охороняють.

Під’їхавши до саду, Дана, нітрішечки не соромлячись, витягла з багажника два мішки, озирнулася довкола й гукнула:

— То що, сидітимеш на шухері?

— Якщо щось, то я взагалі тебе не знаю, — мовила, розхвилювавшись не на жарт. Бо хоч ні огорожі, ні охорони не було видно, відсутність людей чи будь-яких інших ознак життя мене лякала.

Сад був великим і ароматним. Соковиті плоди падали з дерев, розбивалися — і в повітрі стелився яблучний запах. Минуло понад півгодини. Дана не поверталася. Я вже надумала йти її шукати. Аж раптом на шляху з’явився великий чорний джип, що рухався в напрямку нашого автомобіля. Я пригнулася до колін, щоб не було видно, що в машині хтось є. Почула, що джип пригальмував навпроти. Легенько стукнули дверцята. Ховатися вже не було сенсу. Я випросталась. Прямісінько біля мого вікна стояв поважний вродливий чоловік у костюмі та краватці, що не зовсім пасували до місцевого пейзажу.

— Доброго дня. На когось чекаєте? — запитав незнайомець.

— Ні… Тобто так, — відповіла, подумавши, що це міліціонер. От і влипли ми з Даною.

— Усе гаразд? — невпевнене тремтіння в моєму голосі видалося чоловікові підозрілим.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩