– Квартира – хоч конем гуляй, дача, новенький автомобіль. Чого тобі не вистачає? Та й тобі вже не сімнадцять. Мільйони жінок так живуть, і нічого. Ти ж без мене пропадеш. Одумайся, жінко! – наполягав розгублений чоловік

– Квартира – хоч конем гуляй, дача, новенький автомобіль. Чого тобі не вистачає? Та й тобі вже не сімнадцять. Мільйони жінок так живуть, і нічого. Ти ж без мене пропадеш. Одумайся, жінко! – наполягав розгублений чоловік. Пише газета Життя

Дідусь, бабуся і Сковорода. Однак Олександр Максимович, на подив колишньої дружини та своїх співробітниць, амурів уникав. Натомість за першої ж нагоди спілкувався з рідними дітьми і не шкодував для них грошей. Алінка навчалася в столичному університеті, то неодмінно щомісяця приїж­джав до доньки – зробив ремонт у її кімнаті в гуртожитку, подарував ноутбук, холодильник і телевізор, купував вишуканий одяг.

Оскільки в Києві останнім часом через затори автівки нерідко повзали, мов черепахи, добирався туди маршрутками, а вже столицею роз’їж­джав у метро – швидше і безпечніше. Лише до студмістечка ностальгійно мандрував тролейбусом, розкошуючи від давніх юна­цьких спогадів.

Так було й того разу – сидів, зручно примостившись біля вікна, і спостерігав за безтурботною студент­ською компанією: хлопці весело залицялися до дівчат і пригощали їх великими стиглими бананами. Раптом Олександра Максимовича ніби підмінили: на зупинці увійшла жінка – молода, струнка, усміхнена – і сіла навпроти. Господи! Це ж її усмішка. І волосся – русяве, хвилясто спадає на плечі. От тільки довгої чарівної коси немає. А очі? Які у неї очі? От би підійти й роздивитися ближче!

Тетяна Сергіївна прові­дувала своїх найрідніших. Це ж треба – ніби ще вчора синочок лежав, пелюшками сповитий, і радісно агукав до матусі. А нині її Олександр – самостійний, дорослий чоловік. Батько! Неймовірно – вона, така ще молода, – вже бабуся. Щоправда, почувши про майбутнє одруження Саші, спочатку непокоїлася. Йому ж лише вісімнадцять. Ще вчитися і вчитися! Та він же без мами кроку ступити не зможе. Але невістка сподобалась – гарненьке, привітне, працелюбне дівча.

Пригадала юні літа, як на першому курсі, підробляла кондукторкою у тролейбусі. Саме тоді й зі своїм «зайцем» познайомилася. От гарний був юнак – високий, стрункий і романтичний. Так їй одразу сподобався! Відчувала, що він у неї по-справжньому закохався; та й сама ледь стримувалася, аби завчасно не виказати своїх почуттів – мусила дбати про дівочу честь. Хоч напевно знала: саме він – її омріяна «половинка», і ніхто інший уже не потрібний.

Не раз пригортала й цілувала коханого уві сні. Уявляла, як за кілька років вийде за нього заміж, матимуть – хлопчика й дівчинку. Тоді, в фотоательє, вони могли нарешті нормально познайомитися, влаштувати чудове побачення. Ох, уже цей дівчачий гонор! Хто ж знав, що того дня вона не дійде додому: квапилася швидше принести ліки мамі, а потрапила в халепу. Добре, що власник автівки виявився порядним чоловіком – зрозумівши, що накоїв, одразу ж зупинився, відвіз її, нерухому, до спеціалістів. А потім цілий рік піклувався про бідолашну студентку.

Тетяна довго не могла ходити, тому соромилася однокурсників, які провідували її. Переживала, що взагалі залишиться на тому візку. І в той же час мріяла: ось виліку­ється, вийде на вулицю й побачить того самого симпатичного юнака. А як інакше? Вони ж закохані!

Втім, жаданої зустрічі так і не відбулося. Заміж вийшла вже на п’ятому курсі, аби лише не залишитися старою дівою. Власне, все було не так і погано – мала Сашка, влаштувалася на пристойну роботу. Чоловіка так по-справжньому й не покохала, однак і не зра­джувала йому, не влаштовувала непорозумінь і не вимагала дорогих прикрас. Натомість, як могла, дбала про домашній затишок. І просто обожнювала сина!

Якось зовсім випадково, а­дже не мала звички порпатися в речах чоловіка, знайшла акуратно складену жіночу хустинку, що пахла вишуканими парфумами. Змовчала – не змогла зруйнувати те, що терпляче створювала протягом стількох років. Тетяна не так переймалася власним життям, як усвідомлювала: Сашко вже все розуміє, тож йому буде погано без батька.

Потім чоловік змінював коханок, мов рукавички. Приходив додому мало не опівночі. Все рідше прагнув її тепла. Жінка наважилася подати на розлучення, коли синові вручили паспорт. Глава сімейства щиро здивувався:

– Квартира – хоч конем гуляй, дача, новенький автомобіль. Чого тобі не вистачає?

– Любові!

– Ну, знаєш, тобі вже не сімнадцять. Мільйони жінок так живуть, і нічого.

– А я хочу кохання!

– Ти ж без мене пропадеш. Одумайся.

– Нізащо!

Тролейбус різко загальмував. Хтось налякано зойкнув. Тетяна Сергіївна підвела голову, неуважно роззирнулася навкруги, звичним рухом поправила зачіску. Відчула чийсь палкий проникливий погляд. І побачила його. Це було настільки несподівано і неймовірно, що жінка зовсім розгубилась. Її обличчя полум’яніло, на очі набігли непрохані сльози: «Ні, такого просто не може бути! Це не він. Але ж, Господи, який схожий! Таким я його й уявляла за стільки років. Та чому цей чоловік так на мене дивиться? Що йому від мене потрібно? Тільки не панікувати – розкрила сумочку, вийняла люстерко, поглянула в нього. – Ну, нічого собі! Зашарілася, мов школярка. Ану заспокойся! Все одно це не він. Яке перше кохання? Де? А якщо й він, то що? Це ж смішно – стільки років минуло! Ну, чого ти тремтиш, боягузко? Хочеш дізнатися правду, то підійди й поцікався в чоловіка! Начебто вихований – не вкусить »

«Невже це вона? – гарячково розмірковував Олександр Максимович. – Та, про яку я мріяв усе своє життя? Ні, це нереально. Фантастика якась! Чи містика? Мабуть, просто перевтомився, от і вважа­ється кохана недосяжна жінка Але чому вона так на мене дивиться? А раптом. Ну, добре, припустимо, що це вона. То й що? Господи, та у неї вже онуки мабуть є! Власне, а до чого тут онуки? Вона ж красуня! Яка різниця, скільки їй років і як у неї склалося життя? Головне, що ми зустрілися!»

«Він просто не носить обручку чи справді неодружений? Спробуй здогадайся – у цих чоловіків золота прикраса на підмізинному пальці правої руки – вже мало не анахронізм »

«Вона без обручки! А для заміжньої жінки це важливо – демонструвати свій сімейний статус. Зіна з обручкою взагалі не розлучалася, тільки вночі знімала. Власне, чого я мучусь – треба підійти і спитати!»

«От би він зараз підійшов і запитав »

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩

Loading...